Ян Ланкастер Флемінг - Із Росії з любов'ю

— Звичайно.

— Тоді полиш це на мене. Хоча б на вечір. Адже тут ще моя країна, і я в ній маю певну владу. І багато грошей. Я не можу дозволити собі повбивати їх, бо тоді поїзд запізниться, та й вас обох можуть затримати. Я влаштую щось інше. Двоє з них мають спальні місця. Старший чоловік з вусами і маленькою люлькою в сусідньому купе номер шість,— він кивнув головою в той бік,—подорожує з німецьким паспортом на ім'я Мельхіора Бенца, торговця. Темноволосий вірменин у дванадцятому купе також має німецький паспорт на ім'я Курта Гольдфарба, будівельного інженера. У них квитки до Парижа. Я перевірив їхні документи. Кондуктор не опирався, бо я показав йому поліційну картку. Третій, той, що з фурункулом на шиї, як з'ясувалося, прикрашений фурункулом ще й на обличчі. Тупий і потворний, з бандитською зовнішністю. Мені не вдалося побачити його паспорт, бо він має місце в сидячому вагоні першого класу в сусідньому з моїм купе. У цих пасажирів паспорти перевіряють тільки на кордоні. Та він здав квитка,— і Керім помахав, як це роблять заклинателі змій, перед носом Бонда жовтим квитком першого класу, витягши його зі своєї кишені Тоді з гордовитою посмішкою поклав квитка на місце.

— Звідки він у тебе? Керім пирснув.

— Перед тим, як розташуватися на ніч, цей дурний чіп пішов до туалету. Я пильнував у коридорі і раптом пригадав, як ми хлопчаками їздили поїздом. Я дав йому хвилинку, а потім постукав у двері туалету водночас міцно тримаючи дверну ручку. «Контролері — сказав я. — Будь ласка, ваш квиток». Зсередини почулося бубоніння. Я відчув, як він намагається відчинити двері. Я щосили утримував їх, тож він подумав, що двері заклинило.

«Не нервуйтесь, мосьє,— заспокоїв я його. — Просуньте квитка під дверима». Ручка почала шарпатися ще дужче, а дихання за дверима почастішало. Потім усе змовкло і почулося шарудіння під дверима. Це був квиток. Я ввічливо подякував: «Мерсі, мосьє»,— взяв квитка і перейшов у сусідній вагон. — Керім безтурботно помахав рукою. — Цей йолоп мирно спить, гадаючи, що квитка йому повернуть на кордоні. Він помиляється: квиток перетвориться на попіл і його розвіють вітри. — Керім показав у темряву ночі. — Я подбаю, щоб того чолов'ягу зняли з поїзда, хоч би скільки він мав при собі грошей. Йому скажуть, що справа вимагає розслідування, а його заяву має підтвердити агентство по продажу квитків. Йому дозволять вирушити наступним поїздом.

Бонда звеселила сценка, в якій Керім зіграв свій шкільний трюк.

— Ти нахаба, Дарку. А що буде з двома іншими?

— Щось та має спасти мені на думку. — Керім знизав плечима. — Для того, щоб захопити росіян зненацька, треба пошити їх у дурні. Роздратувати їх. Посміятися над ними. Цього вони терпіти не можуть. Ми змусимо цих людей попотіти. І полишимо на МДБ ритуал покарання їх за те, що вони не спромоглися виконати свій обов'язок. Не маю сумніву, що їх розстріляють їхні ж підлеглі.

З купе номер сім вийшов провідник. Керім поклав руку Бондові на плече.

— Не бійся, Джеймсе,— весело мовив він. — Ми завдамо тим добродіям поразки. Йди до своєї дівчини. Побачимось уранці. Нам не випаде багато спати цієї ночі, та нічого не вдієш. Кожний новий день різниться від попереднього. Можливо, пощастить поспати завтра.

Масивний і дужий, він рушив коридором хиткого, як корабельна палуба, вагона, та, незважаючи на хитавицю, плечі Керімові жодного разу не торкнулися стін коридору. Бонд відчув, як його огорнула хвиля симпатії до цього жорсткого й водночас життєрадісного професіонального шпигуна.

Керім зник у провідницькому купе. Бонд обернувся і тихо постукав у двері купе №7.

Розділ 22

Прощавай, Туреччино!

Поїзд торував собі шлях крізь ніч. Бонд сидів і спостерігав за швидкоплинними краєвидами, силкуючись не заснути. Все навколо нього ніби змовилось заради того, аби нагнати на нього сон,— квапливий металічний перестук коліс, гіпнотичний блиск сріблястих телеграфних дротів, несподівана меланхолія, що опанувала ним, заспокійливий стогін парового гудка, що звільняв перед ними путь, сонне побрязкування буферних зчеплень, заколисливе порипування дерев'яних панелей у маленькій кімнатці на колесах. Навіть фіолетове мерехтіння нічника над дверима нав'язливо промовляло: «Я наглядаю за вами. Нічого не станеться, поки я свічу. Заплющуй очі і спи... спи... спи...»

Голова дівчини на його коліні була тепла й важка. Під простирадлом вона відверто залишила для нього вільне місце, вмостивши свої сідниці впритул до стінки. Бонд на хвилю міцно склепив повіки й знову розплющив очі. Тоді повільно підніс до них зап'ясток. Чотири години. До турецького кордону залишається ще одна година. Може, йому пощастить поспати вдень? Він заклинить двері, дасть дівчині свій пістолет, і вона початує.

Бонд замилувався її гарним профілем. Який невинний вигляд має ця дівчина з Російської таємної служби — вії лягають на м'яку округлість щоки, губи безтурботно напіврозтулені, довге пасмо волосся впало на чоло, і хотілось зачесати його назад, на шиї рівно й повільно б'ється пульс... Бонд відчув приплив ніжності, що спонукала його взяти руку дівчини й міцно притиснути до себе. Йому кортіло розбудити її, поцілувати, сказати їй, що все гаразд, і побачити, як щасливо вона знову лаштуватиметься до сну.

— Я не засну, поки ти не обіймеш мене,— сказала вона, лягаючи. — Мені треба знати, що ти весь час поруч. Який жах — прокинутись і не торкнутися тебе. Будь ласка, Джеймсе! Ну будь ласка, душка!

Бонд зняв піджак, краватку і, поставивши ноги на валізу, вмостивсь у кутку купе з «Береттою» під подушкою на відстані простягнутої руки. Дівчина нічого не сказала про зброю і мовчки роздяглася, залишивши тільки чорну стрічку на шиї. Безсоромно влягаючись на постіль і прибираючи зручної пози, вона, проте, вдавала, ніби зовсім не провокує його. Потім спробувала взяти його за руку, та Бонд поклав її руку на місце, а тоді, притягши за коси її голову, один раз поцілував дівчину, довгим, безжальним поцілунком. Після цього він звелів їй спати, а сам притулився до стінки і холоднокровне чекав, поки його тіло дасть йому спокій. Щось сонно бурмочучи, дівчина змінила позу й поклала руку йому на стегно. Спершу вона міцно тримала його, та згодом її рука поступово розслабла, і вона заснула.

Бонд різко відігнав від