Любомир Андрійович Дереш - Намір!

з ним віталися тільки на вулиці. Я завжди бачив, як зранку Юрович повертався з лугу, несучи простирадло, повне скошеної трави для кріликам. Юрович, наскільки я пам’ятаю, був другом мого діда. Тому я й вітався з ним саме так – як із другом покійного.

А тут ми знову зустрілися – був ранок, припікало сонце, старий мєнт поветався з лантухом, повним трави. Я полов кабачки. Ми привіталися. Юрович став за сіткою, скинув лантух і закурив. А потім спитав, чи граю я в шахи, бо, мовляв, мій дідо був рідкісним гравцем у шахи. Я відповів, що граю. Юрович задоволено кивнув, ніби так собі й думав. А тоді запропонував прийти до нього сьогодні ввечері, зіграємо партію.

Я погодився.

Юрович був полковником міліції у відставці. Звали його Петро Пантелейович. Все, що залишилося від його міліцейської служби, принаймні, на перший погляд – це сіра службова сорочка, яку він, здається, ніколи не скидав, та легкий акцент переселенця з-під Алчевська – мій батько теж був десь із тих країв. Навіть славнозвісна військова виправка, і та розм’якла під щоденними лантухами з травою для кріликів. У нього був собака, невеликий дворняжка на прізвисько Бімка, якого я часто бачив на смітнику за селом.

Я прийшов до нього, вже коли сіло сонце. Ніколи раніше не заходив на його подвір’я – воно було заросле травою, вздовж паркану росли порічки, а навпроти дверей у хату стояв тіл з порісканою від сонця клейонкою. Бімка виліз із буди, оббіг мене і побіг до столу.

Пантелейович схилився під стіл помнути Бімці вуха. Біля нього стояла дошка з розставленими фігурами, чорними до себе. Він запросив мене рукою сідати навпроти.

Я сів, придивився до фігур. Вивів лівого коня. Пантелейович крекнув. «Як дід», – сказав він.

Першу партію я програв. Добре хоч, обійшлось без дитячого мату. Другу партію Леонтьєвич теж виграв, але вже не так легко, що, мабуть, йому й сподобалося.

Коли стало зовсім темно, Пантелейович приніс глибоку тарілку з чимось лискучим і поставив, щоби я пригощався. В тарілці стікали медом соти, нарізані ножем. Я взяв рукою один шматок і довго жував.

Пантелейович зробив те саме. Чомусь він не вмикав світла, і все, що ми робили далі після двох партій у шахи, це мовчки жували бджолиний віск.

– У мене три вулики єсть, – сказав він.

Я кивнув.

– Хочеш, меду дам?

– А почому у вас?

– А ні по чому. Просто так.

– Ну, давайте, – сказав я. Довкола нас вже було зовсім темно. Село спало. Десь дуже далеко, з крайнього бару в Тернополі, ледь-ледь дочувалася музика. Хата Пантелейовича була крайньою в селі. Крім старого, ніхто в ній більше не жив.

Старий закурив у темряві, й тільки чорно-червоні зморщки було видно від вогника папіроси.

– Я знав твого дєдушку, – промовив він. – Він був мій, так сказать, друг.

Я промовчав.

– Він добре грав у шахи, – сказав він. – Чудак. Зовсім на тебе не схожий.

Знову я не мав що відповісти.

Юрович піднявся, пішов у хату. А повернувся вже з липким трилітровим слоїком меду.

– Твій дєдушка стіхі перекладав, – кинув Юрович. – Не які-небудь. А по-іспанськи писані. Я за ним у своє время наблюдав, так сказать, для государственних целєй.

Я кивнув.

– Я ніколи не любив стіхів. Але дєдушку твого уважав. Но я би не сказав, шо він був чокнутим, як нєкоторі щитають.

Я знову кивнув.

– Іногда він читав їх мені, ці стіхі. Мені сподобався один. Він мені переписав його на бумажку, щоб я міг собі перечитувать. На, це тобі на згадку од дєдушки.

Юрович дав мені старий-старий, потертий аркушик паперу із зошита в клітинку, складений учетверо. Акуратно, щоб той не розпався під пальцями, я сховав до нагрудної кишені.

Я подякував – обережно, як міг, аби не збити тонкої настройки між нами після гри в шахи. На цьому наша зустріч закінчилася. Що вона означала, я не знав. Мабуть, нічого.

12

Літо минало – в блакитному небі. В запаху прілого сіна та свіжоскошеної трави. В пластівчастих хмарах роду купчасто-пір’ясті, бежево-блакитних у промінні Сонця на Заході.

Як подякувати квітам за те, що вони пахнуть?

Раз на тиждень – так у нас вже повелося – ми зустрічалися з Юровичем у нього за шаховою дошкою. Я боявся заговорювати щось до старого, бо не знав, що у того на умі. Та й що я міг йому розповісти? Він виявився навіть менш балакучим, ніж я сподівався. Часом у мене виникало відчуття, що все це уже колись було: ми сиділи з кимось на кшталт цього старого міліціонера за неспішною грою в шахи та мовчки переставляли фігури. Це була хорошою реабілітацією після всього того, що трапилося навесні – Гоца, Гагарін… кафе.

Часом мені здавалося, цей старий чоловік у своєму мовчанні так само передчуває, як десь зовсім поруч він проживає останні дні свого іншого життя.

Часом я бачив, як над нами та нашими шахами розсипалися липневі зорі. Тоді я розумів, що означає космос: космос це передчуття.

«Ми бачимо зорі, – думав я, – а що бачать зірки?»

Я часто перечитував поетичний уривок, що його мій дідо виписав на окремому аркуші паперу для свого друга, який не любив поезії. Це був переклад строфи зі середньовічного католицького святого Івана Хрести. Зверху на листочку писало: «Петрові від Івана на знак дружби», та назва: «Розмови про любов і світло».

«Петрові від Івана…» Ця присвята справляла дивне враження. Перечитуючи її, щоразу нагадував собі, що мався на увазі Петро Пантелейович, а не я.

п'ять умов для самотньоїптиці:

перше – до найвищої точки вона долітає,

друге – за компанією не страждає, навіть таких птахів,

як вона,

третє – дзьоб її вказує в небо,

четверте – колір її ознаки не має,

п'яте – співає вона тихо-тихо.

13

Серпень – перегрупування. Хто я, де я. Новий імпульс до пошуку. Новий прилив зацікавлення. Справді, єдине, що дійсно належало мені в цьому світі – це зацікавлення, і більше нічого. Тому я знову приклав цікавість до нових відкриттів. Знову почув подих повнокрів’я, запал. Бажання почати все з чистої сторінки. Бажаня знати, а що там, за байраком?

Були інші світи. Небезпечні, наповнені чужорідністю та самотністю. Я пив із них силу і ніс її у своїх венах на Землю.