Василь Олександрович Лисенко - Таємниця Зоряної кімнати

не став перебивати його, слухав, що він далі говоритиме. Славко важко зітхнув і замислено задивився на Прип'ять.

— Страшно мені.— Голос Славка задзвенів від притамованого болю. — Як розповім про все, то й ти злякаєшся. Нізащо не міг я дати клятву на вірність… А сказати про своє лихо язик не повернувся.

— Яке ж у тебе лихо? — не витерпів Юрко.

— Днями, — почав Славко, — з полону прийшов мій батько. Відпустили його фашисти, ще й довідку дали про його благонадійність та відданість «новому порядку». І рекомендували батька в поліцію.

Юрко уважно слухав розповідь Славка, співчутливо поглядав на товариша. Справді, страшно й думати: батько — дезертир, утік від своїх з фронту, перекинувся до фашистів. І чимось уже вислужився перед гітлерівцями, що дали йому рекомендацію в поліцію. І все ж, щоб якось заспокоїти Славка, сказав:

— Чого ти так переживаєш? Хай твій батько і відповідає за свої вчинки!

— Я ж не все тобі розказав, — приречено мовив Славко. — Тут жахливе! Якби мені хтось говорив, не повірив би! Це чув усе власними вухами, збожеволіти можна… Там і про тебе, Юрку, була мова, і про Вовку. Дуже зацікавився вами отой полковник гестапо. Майєр його прізвище. Він у палаці зараз живе і шукає розгадки якоїсь таємниці.

— Якої таємниці? — напружився уже Юрко.

— Не знаю, про неї конкретно не говорили, просто було сказано, що Майєр дуже цікавиться тою таємницею.

— А що про нас з Вовкою говорили?..

— Скрипаль доповів, ніби він бачив біля палацу вас з лейтенантом Вершиною. Це було вночі, і він точно не, міг усе роздивитися, а Вершину впізнав по голосу. Нібито приходили всі в палац тієї ночі, коли фашистські літаки налітали на переправу. Зайшли в палац і ніби у воду канули. Скрипаль ходив, розпитував Вовчину матір, думав, вона щось скаже, а та злякалася, божилася й хрестилась, що нічого не знає і в очі не бачила того лейтенанта Вершину. А Майєр наказав вас не чіпати, щоб не полохати. Він вас буде перевіряти.

— Хто це говорив, де й кому? — оторопів Юрко.

— Чув, як батько розмовляв з одним чоловіком, а той перед тим бесідував з Майєром.

— З яким чоловіком?

— Ти його не знаєш, бо він не з нашого села, батько називав його паном Консулом…

— Консулом! — вигукнув Юрко. — І ти бачив цього Консула? Який же він із себе?

— Не бачив, а лише чув їхню розмову, а Консул фашистський шпигун, такий же, як і мій батько!

— Хіба твій батько шпигун? — здивовано запитав Юрко.

— Шпигун, — ледве не плачучи, відповів Славко, — фашистський…

Юрко злякано дивився на товариша, розгублено кліпав очима, не знав, що йому після всього казати й думати. Дуже багато несподіваного розказав Славко. Гестапівець Майєр натрапив на їхній слід, хоче влаштувати їм перевірку. І Консул виплив, дав про себе знати, винюхує, вистежує все, а люди не знають, хто він. Треба швидше про все розповісти фельдшерці, щоб передала Вершині. Тільки зараз треба ще докладніше розпитати Славка.

— Консул у вас дома був? — уточнив Юрко.

— Дома, до півночі сиділи з батьком у хаті, пили горілку, пригадували минуле, вихваляли гестапівця Майєра. Той Майєр у нашому селі вже був під час громадянської війни. Як прийшли німці, він у лейтенантах ходив, тоді й познайомився з паном Хоткевичем.

— Про що ж Консул говорив з батьком?

— Розпитував Консул про Білу вежу, оту, що колись була збудована поряд з палацом, про підземелля… Допитувався, чи не чув батько про панську фальшивомонетню.

— А ти де був у цей час?

— На горищі, лежав та слухав оті розмови.

Юрко нерозуміюче стенув плечима, недовірливо запитав:

— Як же ти міг з горища слухати?

— Дуже просто, — сказав Славко. — Тільки давай усе по порядку…

З-за повороту на Прип'ять виплив пароплав з низькими бортами, на яких виднілися ряди квадратних невеличких вікон. З широкої, ніби зрізаної труби чорними клубками валував густий дим. На палубі сторожко дивилися в небо зенітні кулемети, а біля них, як закам'янілі, сиділи фашисти в касках.

— Поранених везуть, — пояснив Славко, — з-під Києва. Фашисти почали новий наступ, але міста не можуть захопити. Багато їх там лягає.

— Звідки ти знаєш?

— Ситарчук батькові казав.

— Що ти ще, Славо, знаєш про Консула? — нагадав Юрко. — Бо все це дуже важливо.

— Соромно й розповідати, — знову неохоче заговорив Славко. — І страшно. Але ти мій товариш і все маєш знати. Мій батько, — аж ніби задихаючись, з мукою мовив хлопець, — коли був у житомирському таборі для полонених, видав фашистам своїх…

— Як це видав? — не повірив Юрко.

— Вирішили наші тікати з табору, зробили підкоп. Чекали ночі. От батько їх і видав. Фашисти перестріляли втікачів, а батька відпустили додому.

— І тепер він служитиме в поліції?

— Недавно я про нього таке дізнався, — вів далі Славко, не відповідаючи на Юркове запитання, — що в мене й волосся стало дибки. Мого батька ще у вісімнадцятому завербували в німецьку військову розвідку.

— Невже! — оторопів від такого відкриття Юрко.

— Усе правда, — пригнічено розповідав Славко, — батько навмисне прикидався дурником, видавав себе за недоумка, а насправді робив те, що йому наказували з-за рубежу.

— Хто наказував? — не зрозумів Юрко.

— Фашисти. Він влаштовувався на роботу на аеродроми, працював у воєнних містечках, до всього приглядався, про все, що міг, дізнавався, передавав кому треба.

— Як же він міг щось передавати фашистам? — засумнівався Юрко. — Хіба він переходив кордон?

— Навіщо йому було переходити кордон? — в свою чергу запитав Славко. — Він усе передавав Консулу, а той доповідав якомусь Шуберту.

— Якому Шуберту?

— Не знаю, про нього мало говорили. Згадали — і все!

— Чого ж ти, Славо, сидів на горищі, і як ти міг чути розмови в хаті?

— До батька почали часто приходити його давні знайомі: Ситарчук, Скрипаль, Консул, якийсь Кріт. Перед їхнім приходом батько виганяє нас до тітки Марини, наказує там ночувати. Хата в тітки Марини тісна, душна, нема де й повернутися. От я й вирішив спати на горищі. А потім закортіло мені дізнатись, про що ці типи змовляються… От я й вихитав у лежаку три цеглини, приставив вухо і почув усю розмову батька з Консулом. А вже потім чув, як він бесідував з Ситарчуком, Кротом, Маковієм.

— А хто такий Маковій?

— Колишній петлюрівець. Він тепер у гестапо служить, приїздив у село, обстежував з німцями руїни Білої вежі. Щось їм пояснював. Згадував Маковій старосту Щупака. Він теж, виявляється, не така вже й проста птаха. Колись служив ординарцем у Петлюри, чистив йому чоботи. Хвалився Консул, що він видав Майєру якогось директора банку, а