Василь Миколайович Шкляр - Кров кажана

Коли він вийшов, я довго дивилася на кирика, аж поки в мені не вляглося тремтіння. Цей камінь випромінював і давав спокій. Усе було б добре, якби не ще одна лиха при года, яка спіткала мене в басейні.

Почалося з того, що там я побачила щупленького мет кого чоловічка, котрий боблявся у воді, вимірюючи її складаним метром. На якусь мить він одірвався від сізі фової праці і помахав мені рукою як давній знайомій. Я теж йому помахала, відчуваючи, що не тільки на подвір’ї клініки, а набагато раніше бачила цього чоловічка з вер тлявою, як у дятла, голівкою.

— Коркін! — несподівано гукнула Варвара, яка нагляда ла і за басейном. — Ану вилазьте з води! Ви вже перекупа лися.

Чоловічок із чудним прізвищем Коркін слухняно виліз драбинкою на кахляний поміст і, міряючи його метром, пішов навприсядки до Варвари. Від довгого купання його били дрижаки, дятляча голівка так тремтіла, ніби Коркін дзьобав кору. Мене він, звичайно, не впізнав, але, прохо дячи поруч, шепнув:

— Вибачте, я зайнятий.

Я швидко спустилась драбинкою в прозоро блакитну воду, трохи пропливла й відчула, як у мені знов проки дається отой бридкий внутрішній трем. Прохолодна вода не бадьорила, вона відгонила ліками, до горла підступала нудота.

Вийшовши з басейну, я накинула халат, відразу шур хнула рукою в праву кишеню, намацуючи рятівний камін чик. В очах потемніло. Його не було. Кирик щез.

Я, мов тигриця, повела очима довкола. Окрім Варвари, нікого поблизу не було.

— Де кирик? — тихо і страшно спитала я.

— Який кирик?

— Знаєш, який! Віддай! — я пішла прямо на неї. — Негайно віддай мій камінь!

— Я не бачила ніякого каменя.

— Бачила, суко! Ти всім про нього розляпала, а тепер ще й свиснула! — глибока дитяча образа виривалася з мене ще інтернатівськими слівцями. — Віддай, блядюго, бо я тобі й матку виверну!

Варвара, поточившись назад, кинулася тікати, та я одним скоком наздогнала її, вхопила за коси й поволокла до басейну.

— Втоплю курву! Роздягайся, показуй усе навиворіт разом зі своєю блягузницею!

Чи я справді набралася вже стільки сили в клініці доктора Цура, чи Варвара боялася чинити опір анемічній пацієнтці, але я метляла цією породистою кобилою, як ганчір’яною лялькою, поки не здерла з неї весь одяг, а тоді, так і не витрусивши з нього кирика, спересердя піхорнула її у воду й сама шубовснула вслід.

— Настасья, уймісь, бо будєт хужєє! — заверещала вона з переляку щурячим голосом, який нагадав мені «павлів ський» суржик, від чого я оскаженіла ще дужче і теж заговорила вже зовсім по інтернатівському:

— Заткнісь, уродіна! Я тя щас, бля, утоплю! Буш знать, как піздіть чужіє вєщі! Ти жє знаш, шо мнє утопіть чєловєка нічьо нє стоіт.

Я потягла її за коси під воду, сама теж пірнула з головою, аж забулькотіло у вухах: «у ро ді на, у ро ді на», та я ще сягнула рукою в її міжніжжя, сподіваючись хоч там знайти кирика. А, не знайшовши, так закричала, що в рот полилася вода…

4

Криза була затяжною.

Я не виходила з кімнати, майже не підводилася з ліжка, ні з ким не хотіла розмовляти. Від їжі також довго відмов лялася, тоді мені ставили крапельницю, і я погоджувалася на неї тільки тому, що відчувала дедалі більший занепад сил, а помирати було ще рано. Мусила розгадати таємницю, яка гризла мою душу і, врешті решт, довела до клініки доктора Цура. Ще донедавна я плекала сподіванку, що від гадати загадку мені допоможе кирик, але тепер я не мала й цього чарівного камінчика, який грів мене спокоєм і на дією.

Після того, що сталося в басейні, я більше не бачила Варвару, за мною доглядала інша дівчина, така ж породиста і вродлива, тільки тихіша за саму тишу — Маґдалина, яка вже покаялася. І їй, і докторові Цуру я час від часу по вторювала лише одну фразу:

— Поверніть мені камінь.

Маґдалина тільки розводила руками, зводячи біблійні очі до неба, ніби вона ще й досі каялася, а доктор Цур казав:

— Ми не відбирали його у вас, пані Анастасіє. Варвару покарано, але я впевнений, що й вона не присвоїла вашого курячого бога, бо він не має ніякої цінности. Коли ви забу дете про цю втрату, то відразу одужаєте. А з каменем — ніколи.

Я мовчки дивилася в стелю, а доктор Цур вів далі:

— Тож рано чи пізно вам, пані Анастасіє, довелося б робити вибір між фетишем і нормальним життям. Але пізно — воно і є пізно.

Так, подумала я, Варвара не присвоїла камінь. Це ти наказав їй викрасти його в мене.

— Справа не в камені, — я вперше вступила з ним у розмову і побачила, як він зрадів, що нарешті щось зрушилося з мертвої точки.

— А в чому? — спитав обережно.

— У тому, що я вбила свого чоловіка.

— Ви знов за своє. Я доведу вам, що це не так.

— Я втопила його, — сказала я. — І хочу зробити зізнання. Викличте до мене старшого уповноваженого відділу карного розшуку Притулу. Григорій Семенович знає, як його знайти. Цей слідчий уже майже докопався до розкриття злочину, а потім його відсторонили від справи. Тепер я готова все йому розповісти.

— Ваші покази ніхто не візьме до уваги, — сказав доктор Цур. — Ви ж знаєте, де ви є і в якому стані.

— Це потрібно мені. Начхати на те, візьмуть чи не візь муть до уваги. Я мушу звільнитися від цього. Хто ж, як не ви, докторе Цуре, повинні це розуміти.

Він похнюпився, усвідомлюючи справедливість мого докору.

— Добре, — нарешті погодився. — Якщо ви так наполя гаєте, ми викличемо вам цього Затулю.

— Притулу.

— Авжеж, Притулу, Затулю, Шмулю, яка різниця, — чудно всміхнувся доктор Цур двома загостреними зубами. — Я передам Григорію Семеновичу ваше прохання.

Але він, звичайно, збрехав і тут, бо відтоді не заходив до моєї кімнати, і я лиш допитувалася в Магдалини, чого це від мене ховається доктор Цур. І коли, врешті решт, викличуть старшого уповноваженого карного розшуку Притулу?

Магдалина розводила руками, пускала під лоб свої покаянні очі, і я була впевнена, що коли небудь їх виколю.

Незважаючи на відсутність колючих предметів.

Та й чого зволікати, ось зараз, як тільки вона принесе обід, візьму виделку, приставлю Магдалині до волового ока й, поки сюди не приповзе на колінах цей Чикатило, не відступлюся.

Я встала з ліжка і підійшла до вікна. Боязко