Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

отакою ж гідністю стоятиме і на суді перед Богом. В серці його ані краплини заздрощів чи бажання помсти. Тож мечники правду казали, що він не хотів, щоб убивали князя Ігоря. А на його місці чи змогла б вона знайти в собі стільки самозречености? Хто знає... Втім, він жадає милосердя й слави. Він і справді їх заслужив. Але ж хіба не знає, що слава окрилює тільки звитяжців на полі брані? А справжні подвиги духу й серця обходить стороною. Бо славу народжують люди, слабкі духом і волею, і через те їм не збагнути сильніших духом і мислію. Уславлюють тих, хто має в руках і в тілі  силу, бо слабкі завжди хиляться перед грубою силою найперше.

Після бесіди з Малком здалося, що на душі її стало погідніше, і відчула, що дивилась на світ якось інакше, і розуміла його ніби глибше... Втім, може, Малко хотів показати, що він розумніший від неї?

Кого ж послати гінцем до Царгорода?

Царгород кликав її нестерпно і настійно... Коли Святослав приведе собі царівну-жону, Малушка буде у них... ключницею... Наперекір Малкові... Бо надто вже впевнений він у своїй перевазі над нею, княгинею!..

Тримайся ж, київська княгине! Хай твоя мудрість і обачність не зраджують тебе. Уміла плисти по розбурханому морю житейських пристрастей. Тепер хвилі цього моря покотять тебе до самої столиці вселенської слави — Константинополя. Не втрать там своєї гідности. Здобудь і там перемогу. Як завжди вміла здобувати лагідним словом, зовньою покорою і твердою волею.

Де гонець до Царгорода? Де той Ставро кучерявий, що вміє бесідувати по-ромейськи? Ще про нього говорив Степко Книжник — його це виучень! Покличте до неї Ставра Подолянина!..

*  *  *

У Константинополі знали від київського гінця, що скоро прибуде сюди велике посольство Країни Руси на чолі з самою княгинею. Але коли невдовзі до берега в гавані Суд причалило кілька сотень лодій, розгубилися: не сподівалися, що прибуде така сила людей — купців, воїв, корабельної челяді й усякого люду високого чину і роду. Хоча було сказано, що прибуде й сама княгиня Ольга, проте не вірили в таке. Мало хто із володарів ближчих сусідніх держав нині добирався до ромейської столиці. А вже що із самого далекого Києва, який, здавалося ромеям, на краю землі, та ще й жінка-правителька прибуде,— не йняли віри. Гадали, київський гонець говорить так, щоб краще підготувались константинопольські урядовці до зустрічі руської сольби.

Тому, коли княгиня Ольга ступила своїм червоним чобітком, перлами розмережаним, на берег Суду, жахнулися. Та ще більше жахнулися, коли вона через тлумачів зажадала говорити із самим імператором — Костянтином Багрянородним. Яка зухвалість! Домагатись зустрічі з кесарем і бесіди з ним самим... Яка дивина! Ця немолода жінка-володарка, що кермує великою державою не гірше за будь-якого мужа, поводить себе так, ніби вона у себе вдома, а не в чужій країні,— й урядовці не можуть їй ні в чому відмовити і все обіцяють їй влаштувати!..

Поза спиною княгині ромеї перепитували у Ставра:

—     Але ж руки жінки слабкі, аби тримати меч і берегти свою державу. Вони здатні лише виколисувати дітей!..

—     Ви не знаєте наших країнок-слов'янок, братове. Вони вміють усе — і виколисати своїх і чужих дітей, і виколисати могуть своєї держави!

Ставро говорив впевнено, бо знав те, чого не знали ромеї. Не повірили йому тоді урядовці. І ось уже переписують усіх прибульців. Самих купчин сорок і чотири! Двадцять два апокрисарія — посланців від найзначніших бояр і менших князів, і вісім найближчих родаків княгині, і один анепсій — найближчий родич... Чи він княжич, чи синовець, для царгородських писців однаково. Та ще кілька тлумачів, один священик — Григорій, та ще челядь, покоївки і веслярі та охоронці-мечники... Ледве розмістили всіх на подвір'ї монастиря святого Маманта. Усім же треба дати харчі на утримання і гроші... Ох, скільки клопоту з тими варварами!..

А велеможна володарка перше слово кинула до урядовців:

—   Коли я побачу імператора Костянтина?..

Вони хиляться в чемному поклоні, але на вустах бринять безмовні слова: чи не хоче ця горда княгиня трохи зачекати? Не терпиться, бач... Нічого, ми навчимо тебе і терпіння, і чекання, і покори... Ще будеш повзати перед престолом їхнього імператора, як ото повзають усі посли — від персів, булгар, італійців, франків, німців...

Княгині ж відповіли: урядовці не відають, коли їхній великий імператор захоче прийняти її. Та чи й захоче, також не знають. Надто багато клопотів державних падає на нього — зухвало лізуть на імперію сарацини, тиснуть із Закавказзя різні мусульманські правителі, накочуються орди печенігів та мадярів, готує сили супроти Ромеї лукава Хозарія...

— А в нас із хозарами злагода та мир! — сміється київська володарка. Від її осміху урядовцям різних чинів повзуть мурахи по спині: ну ж коли з'єднаються хозари із слов'янськими ратями супроти них? Тут ще пам'ятають грізну силу київського князя Оскольда, хоч уже минуло майже сто літ від його нападів.

Одні урядовці змінювали інших. Переписували і лодії, і гребців, і дарунки, і спожитки...

І так день у день. Над морською гладінню затоки тремтіло гаряче, парке мрево. Сонце хилилось до зеніту літа. Нещадно палило землю, висушувало стебла трав, скручувало листя чагарів і дерев. Тільки здавалися незрушними чорні кипарисові гаї. Не було подиху прохолоди навіть уночі.

Кам'яне дворище монастиря Маманта вдень ніби перетворювалось на розпечену піч, де русичі знемагали від спеки. Поменшало урядовців-писців. Скоро вони ніби й зовсім забули прибульців. Княгиня супила брови, стискувала уста. Хтось намагався вийти до града — ворота були замкнені, а зовні стояла варта. Що це? Якби не набрали з дому їстівних припасів, згинули б від голоду.

Минув місяць квітень, минув і травень. Київська сольба, здавалося, потрапила в пастку. Не журився лише Святослав. Щодня виходив на подвір'я з луком і стрілами, чатував на зграї голубів, що час від часу кружляли над банями монастирських церков. Його меткі постріли розважали челядь та веслярів. Княгиня якось спостерегла, з яким серцем він цілився в тих птахів. Здавалося, що тими стрілами він вистрілював в отсю їхню ганьбу, в цей полон і зневагу, в тих пихатих писців, урядовців та кесарів, що зневажили їх своїм забуттям. Обурювався навіть Свенельдич, у якого згасли надії якомога більше виторгувати у ромеїв золота за міхи з бобровими хутрами, які він прихопив із собою.

Ольга ніби заніміла. Свенельдич колотився сам і колотив усіх навколо себе; можна перелізти через отії високі стіни, а там