Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

вашої сусідки Мерседітас — розумніші за нас. Вони принаймні чесні із собою щодо своїх бажань. Інше питання, чи зізнаються вони в тих своїх бажаннях тобі чи будь-кому взагалі. Ти зіткнувся з вічною загадкою природи, Даніелю. Жінки — наче код, який не піддається розшифруванню. Якщо ти даси їй час на роздуми — ти програв. Пам’ятай: гаряче серце, холодний розум. Кодекс звабника.

Фермін уже збирався був перейти до деталей техніки мистецтва зваблювання, коли пролунав дверний дзвоник і ввійшов мій друг Томас Агілар. Моє серце зупинилося. Провидіння відмовляло мені в зустрічі з Беа, натомість воно посилало її брата.

«Вісник сумної долі», — подумав я. І справді — вигляд у Томаса був похмурий і якийсь пригнічений.

— Що за похоронне обличчя, пане Томасе? — зауважив Фермін. — Сподіваюся, вип’єте трохи кави?

— Я б не відмовився, — відповів Томас стримано, як зазвичай.

Фермін подав йому філіжанку варива, яке тримав у термосі. Вариво підозріло пахло вишнею.

— Щось сталося? — спитав я.

Томас знизав плечима.

— Нічого нового. У мого батька вкотре поганий день, тож я вирішив дати драла з дому й ковтнути свіжого повітря.

Я аж вдавився.

— З чого б це?

— Хтозна. Минулої ночі Беа повернулася додому запізно. Батько чекав на неї, трохи занепокоєний, як звичайно. Вона відмовилася сказати, де і з ким була, і батько оскаженів. Він кричав та лаявся до четвертої ранку, називав її різними словами, з яких «шльондра» — то ще найпристойніше. Він заприсягнувся, що відішле її до монастиря. Сказав, якщо вона принесе у спідниці, він викине її на вулицю під три чорти.

Фермін із тривогою поглянув на мене. Холодні краплини поту стікали в мене по спині.

— Сьогодні зранку, — вів далі Томас, — Беа замкнулася в себе нагорі, вона цілий день не виходить. Батько читав у їдальні газету, а потім увімкнув радіо на повну гучність. Давали оперету, «Луїзу Фернанду». Під час антракту я й утік, бо вже божеволів.

— Ну, напевно, твоя сестра була зі своїм нареченим, ти так не вважаєш? — піддражнив його Фермін. — Це ж цілком природно.

Я штовхнув Ферміна під прилавком, але він з котячою спритністю відхилився.

— Її наречений у війську, — відповів Томас. — Він приїде у відпустку лише за два тижні. Крім того, коли вона гуляє з ним, то приходить додому щонайпізніше о восьмій.

— І ти справді й гадки не маєш, де і з ким вона була?

— Він уже сказав, що не має, Ферміне, — втрутився я, сподіваючись змінити тему.

— А твій батько? — наполягав Фермін, який відверто розважався розмовою.

— Теж не знає. Але він заприсягнувся, що дізнається, а потім переб’є цьому нещасному ноги та розтовче пику.

Я відчув, що смертельно зблід. Фермін, не питаючи, подав філіжанку свого варива й мені. Я випив одним ковтком, хоча на смак напій нагадував теплувате дизельне паливо. Томас подивився на мене похмурим поглядом, у якому читалося нерозуміння, але нічого не сказав.

— Чуєте, як бурчить у моєму шлунку? — раптом запитав Фермін. — Немов барабанний дріб перед сальто-мортале.

— Ні.

— Здається, я зголоднів... Не заперечуєте, якщо я збігаю до булочної по булочки з корицею? Не кажу вже про нову продавщицю; яка щойно приїхала з Реуса: така апетитна, що її саму хочеться з’їсти! Звати Марія Віртудес[37], але ім’я — це одне, а сутність — зовсім інше... Тож я залишаю вас удвох, гаразд?

Фермін миттю зник, і ми з Томасом залишилися наодинці, огорнуті тишею, важкою, як швейцарський франк. За кілька хвилин я не витримав.

— Томасе, — почав я, — минулої ночі твоя сестра була зі мною.

Він витріщився на мене, навіть не моргаючи. Я важко ковтнув.

— Скажи що-небудь, — попросив я.

— Ти несповна розуму.

Минула хвилина, з вулиці лунали приглушені звуки. Томас тримав свій напій, якого навіть не скуштував.

— Між вами щось серйозне? — спитав він.

— Це було наше перше побачення.

— Це не відповідь.

— Ти заперечуєш?

Він знизав плечима.

— Краще тобі усвідомлювати свої вчинки, Даніелю. Ти більше з нею не зустрічатимешся, якщо я тебе просто попрошу про це?

— Так, — збрехав я. — Але не проси.

Томас опустив очі.

— Ти не знаєш Беа, — пробурмотів він.

Я нічого не відповів.

Ми стояли ще кілька хвилин, не кажучи ані слова, дивилися крізь скло на сірі фігури, які вивчали вітрину крамниці, і подумки благали, щоб хоч одна з них увійшла й урятувала нас від цієї огидної тиші.

Нарешті Томас поставив філіжанку на прилавок та попрямував до дверей.

— Ти вже йдеш?

Він кивнув у відповідь.

— Може, завтра зустрінемось? — спитав я. — Ми б могли піти в кіно разом із Ферміном, як раніше.

Він зупинився біля дверей.

— Скажу тобі єдиний раз, Даніелю. Не скривдь моєї сестри.

Виходячи, він мало не зіштовхнувся з Ферміном, який саме повертався, навантажений торбою, повною гарячих булочок. Фермін, хитаючи головою, дивився, як Томас іде у сутінки. Фермін люб’язно запропонував мені свіжу листкову булочку, та я відмовився — тієї миті я б не змусив себе проковтнути й таблетки аспірину.

— Він зрозуміє, Даніелю. Ось побачиш. Такі речі трапляються між друзями.

— Не знаю, — пробурмотів я.

24

У неділю о пів на восьму ранку ми з Ферміном уже були в кав’ярні «Каналетас». Фермін пригостив мене кавою з бріошами, які, навіть намазані маслом, за консистенцією нагадували пемзу. Нас обслуговував офіціант із тоненькими вусами та фашистським значком на лацкані. Він немовчно наспівував щось собі під ніс, а коли ми запитали, чому це в нього такий чудовий настрій, відповів, що напередодні став батьком. Ми привітали його з цією визначною подією, й офіціант мало не силоміць почастував кожного з нас сигарою, щоб ми цілий день палили сигари на честь його первістка. Ми пообіцяли, що так і зробимо. Фермін спостерігав за ним краєчком ока, хмурячи брови з виглядом зловмисника.

— То розповідай, Ферміне, — сказав я, — про що ти дізнався.

І Фермін почав.

— Двоє хлопчаків, Хуліан Каракс та Хорхе Алдая — однокашники, як-от ви з паном Томасом, — приятелювали змалечку. Багато років усе йшло добре. Друзі не розлий вода, попереду ціле життя, мрії. А потім... Як сказав би салонний драматург, конфлікт має жіноче ім’я: Пенелопа. Дуже