Даніель Дефо - Робінзон Крузо

його пан. Щоправда, на початку він не надто зручно почувався у новому вбранні — йому було незручно у штанах, і козина шкура натирала плечі та руки. Я трохи розпустив рукави, де П'ятниці тиснуло найбільше, і згодом він звик до одягу і залюбки носив його.

Наступного дня, після того як я привів П'ятницю до своєї оселі, я почав міркувати, де краще його оселити. Треба було знайти місце, зручне для нього і водночас таке, щоб присутність іншої людини не обтяжувала мене самого. Отож я поставив для П'ятниці невеличкий намет поміж двох укріплених валів. Саме сюди виходили бічні двері з моєї комори-печери — справжнісінькі двері, припасовані до варцабів. Відчинялися вони досередини, і на ніч я підпирав їх, а драбини прибирав, тож П'ятниця ніяк не міг би до мене підібратися, не зчинивши страшенного шуму та ґвалту, адже тепер від першого валу йшло перекриття аж до пагорба — такий собі дах понад наметом, складений із довгих паль, які впоперек накривалися коротшими патиками, а згори були притрушені рисовим бадиллям — міцним, як стебла тростини. У даху лишалася єдина дірка — та, крізь яку я вилазив по драбині, а там я встановив двері-пастку: якби хтось намагався відчинити їх знадвору, вони б зі страшенним гуркотом провалилися всередину. Що ж до зброї, то її я всю забирав на ніч до себе.

Та насправді мені не потрібно було вживати таких запобіжних заходів, бо в світі не було людини більш люблячої, вірної, відданої, ніж П'ятниця. Мій новий приятель був урівноважений, відкритий, нелукавий, догідливий і незрадливий. Він був прив'язаний до мене, як дитина до батька, і я наважуся припустити, що в разі небезпеки він би не замислюючись віддав за мене життя — він стільки разів доводив свою відданість, що я не міг сумніватися в ньому.

Спілкування з П'ятницею часто спонукало мене до роздумів: як так може бути, що люди мешкають у різних куточках світу і все-таки мають однакові здібності, мають розум і здатність любити, мають те саме розуміння доброти й обов'язку, однаково ненавидять несправедливість, мають однакове відчуття вдячності, щирості, пошани, однаково роблять добро самі та приймають добро, яке посилає їм Господь. І коли Бог дає можливість виявити притаманні їм чесноти, вони щиро готові це зробити. І часто-густо я замислювався, як рідко ми самі користаємося з того, чим нагородив нас Творець, незважаючи на всю нашу освіченість і знання Слова Божого! Й іноді думка моя поривалася ще далі — чому ж так влаштовано світ, що комусь відкрита дорога до знань, а комусь ні, хоч і від тих, і від інших очікується однаково?

Проте я відігнав несвоєчасні думки, дійшовши такого висновку: по-перше, ми не знаємо, за якими законами та моральними нормами треба судити неосвічених дикунів, і якщо Господь вважав за потрібне створити їх саме такими, якими вони є, якщо Він не засудив їх на винищення через гріх проти Його законів, отже, вони — самі собі закон, як записано у Святому Письмі, хоч нам і не збагнути підґрунтя цього закону. А по-друге, який це глечик у руці гончаря має право запитати: «Чому ти зліпив мене саме таким?»

Але повернімося до мого нового приятеля. Я страшенно тішився з його присутності, навчав його всьому, що знав і вмів сам, і він залюбки допомагав мені. Та найбільше кортіло мені навчити його англійської мови, аби він розумів, що я йому кажу. П'ятниця був найздібнішим у світі учнем. Вчився він весело і старанно, а коли одразу міг зрозуміти мої пояснення, то дуже радів, а ще більше тішився, коли я розумів його. Було надзвичайно приємно балакати з ним. Моє життя набуло нових барв, і якби не постійний острах перед людожерами, я міг би, мабуть, до кінця життя прожити на острові.

Розділ 15

Навчання П'ятниці

Ми вже два чи три дні мешкали у моїй твердині, і я подумав, що час уже відучити П'ятницю від людожерських звичок, а для цього потрібно дати йому скуштувати іншого м'яса. Отож одного ранку я взяв його з собою до лісу. Збирався зарізати козеня з моєї отари, а вдома вже засмажити його, але дорогою ми зненацька наштовхнулися на козу, яка лежала собі в затінку, оточена двома козенятами. Я схопив П'ятницю за руку.

— Стій, — шепнув я. — Не рухайся.

Жестом показав йому, щоб він завмер. І зразу потому я підкинув рушницю і підстрелив козеня. Бідолашний дикун, який із віддалі бачив, як я застрелив його ворога, але гадки не мав, як це робиться, аж підскочив із несподіванки, затремтів і задрижав, ув очах його застигло незмірне здивування — мені здалося, що він за-раз-таки впаде непритомний. Він і не побачив, що я підстрелив козеня, а натомість роздер на собі куртку, аби впевнитися, що сам не поранений. Гадаю, йому привиділося, що я збираюся його вбити, бо він бухнувся на коліна, обійняв мої ноги й почав лопотіти слова, яких я не розумів. Ясно було, що П'ятниця благає мене не чіпати його.

За деякий час мені вдалося переконати його, що я не заподію йому шкоди. Я взяв його за руку, усміхнувся і вказав на козеня, яке підстрелив, а тоді підштовхнув П'ятницю: мовляв, піди поглянь. Він послухався і потім довго зачудовано роздивлявся, яким це робом мені вдалося забити тварину. Я тим часом знову зарядив рушницю. Понад нашими головами на дереві сидів великий птах, здалеку схожий на яструба (згодом виявилося, що то був папуга). Я покликав П'ятницю, вказав йому на птаха, на рушницю і на землю під деревом, даючи зрозуміти, що зараз я зроблю так, аби птах упав. Тоді я вистрілив — папуга тої ж миті загримів униз.

П'ятниця знову перелякався не на жарт, незважаючи на все, що я йому показав. Схоже, він здивувався ще більше, бо не бачив, як я вкладав набої у рушницю, а натомість подумав, що рушниця — то якась чарівна палиця, котра несе смерть людині, тварині, птахові, як далеко б ті не перебували. Подія справила на П'ятницю таке сильне враження, що він іще довго не міг оговтатися. Гадаю, якби я йому дозволив, він би молився до мене й до моєї рушниці. Він навіть торкнутися рушниці боявся, зате говорив до неї, коли зоставався сам, наче до живої істоти. Як згодом з'ясувалося, він молив рушницю не вбивати його.

Коли П'ятниця нарешті оговтався після наглого пострілу, я жестами