Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

class="p1">— Не говори так, — сказала вона, затремтівши. — Ці розмови про стеження нереальні. Ти збудував усе це у власному мозку.

— Не можу позбутися відчуття, що я — це не я. Я захопив його місце й викинув його геть, як вони викинули мене з пекарні. Я хочу сказати, що Чарлі Гордон існує в минулому, а минуле — реальне. Ти не можеш спорудити нову будівлю на тому місці, де стоїть колишня, якщо не зруйнуєш колишню, а колишнього Чарлі зруйнувати не можна. Він існує. Усе, що я хотів зробити, це довести, що Чарлі існував як особа в минулому, він існує тепер. У мені й навколо мене. Він проник між усіма нами. Я думав, мій розум створив бар’єр — моя помпезна, дурна гордість, відчуття, що ми не маємо нічого спільного, бо я йшов за тобою. Ти вклала цю ідею мені в голову. Але справа не в цьому. Справа в Чарлі, малому хлопцеві, який боїться жінок через матір, яка так його налаштувала. Ти хіба не бачиш? Усі ці місяці, протягом яких я зростав інтелектуально, я писав емоційно, як малий Чарлі. І щоразу, коли я наближався до тебе або мав намір покохатися з тобою, у мене виникало коротке замикання.

Я був збуджений, і мій голос бив по ній, аж поки вона почала тремтіти. Її обличчя почервоніло.

— Чарлі, — прошепотіла вона, — чи можу я щось зробити? Чи можу допомогти?

— Я думаю, що змінився протягом цих тижнів, поки був відсутній у лабораторії, — сказав я. — Спочатку я не знав, як мені це зробити, але сьогодні ввечері, поки я блукав по місту, це прийшло до мене. Я вчинив дурницю, намагаючись розв’язати свою проблему сам-один. Та що глибше я поринав у плутанку снів і спогадів, то більше усвідомлював, що емоційні проблеми не розв’язуються так, як інтелектуальні. Ось що я відкрив про себе учора ввечері. Я сказав собі, що блукаю, як пропаща душа, а тоді побачив, що пропав справді. У якийсь спосіб я відокремився емоційно від усіх і всього. І що я насправді шукав на темних вулицях — в останньому клятому місці, де я міг щось знайти, — була дорога до того, щоб знову стати частиною людей емоційно, водночас зберігши свою свободу в інтелектуальному плані. Я мусив порозумнішати. Для мене це означає все…

Я говорив і говорив, випльовуючи із себе кожен сумнів і страх, які проривалися на поверхню. Вона була моїм екраном і сиділа переді мною, наче загіпнотизована. Я відчував, як нагріваюся, тремчу, наче в лихоманці, аж поки мені здалося, що моє тіло охопило полум’я. Я випалював із себе інфекцію в присутності людини, до якої був небайдужий, і в цьому була вся різниця.

Але це було занадто для неї. Те, що було тремтінням, пролилося слізьми. Мій погляд упав на картину, яка висіла над кушеткою, — на зіщулену рожевощоку дівчину — і я запитав себе, що відчуває тепер Аліса. Я знав, що вона віддалася б мені, і я жадав її, проте як бути з Чарлі?

Чарлі міг не втрутитися, якби я захотів покохатися з Фей. Він, либонь, стояв би в дверях і дивився. Але в ту мить, коли я наближався до Аліси, він панікував. Чому він не хотів дозволити мені кохати Алісу?

Вона сиділа на кушетці, дивлячись на мене й чекаючи, щó я робитиму. Але що я міг зробити? Я хотів би взяти її у свої обійми й…

Коли я почав про це думати, надійшло застереження.

— Із тобою все гаразд, Чарлі? Ти такий блідий.

Я сів на кушетку поруч із нею.

— Лише трохи паморочиться голова. Це минеться.

Але я знав, буде ще гірше, як тільки Чарлі відчує небезпеку, що я стану кохатися з нею.

І тоді мені спала одна думка. Вона здалася мені спочатку бридкою, але несподівано я усвідомив, що це єдиний спосіб перехитрувати його. Якщо з якоїсь причини Чарлі боявся Аліси, а не Фей, тоді я вимкну світло й прикинуся, що кохаюся з Фей. Він ніколи не знатиме, що я його обманув.

Я збирався вчинити неправильно, гидко, але, якщо це спрацює, Чарлі втратить контроль над моїми емоціями. Я знатиму, що кохався з Алісою, і що то був єдиний спосіб.

— Зі мною зараз усе гаразд. Посидьмо трохи в темряві, — сказав я, вимкнувши світло й намагаючись опанувати себе.

Це буде нелегко. Я мушу переконати себе, побачити в уяві Фей, загіпнотизувати себе й переконати, що жінка, яка сидить поруч мене, — це Фей. І якщо він навіть відокремиться від мене, щоб спостерігати за мною з-поза меж мого тіла, у нього нічого не вийде, бо в кімнаті темно.

Я зачекав якогось знаку, що його опанувала підозра, — застережних симптомів паніки. Але нічого не помітив. Я почув себе спокійним і жвавим. Обняв її однією рукою.

— Чарлі, я…

— Замовкни! — різко кинув я, й вона відсахнулася від мене. — Будь ласка, — сказав я тоном вибачення, — не кажи нічого. Лише дозволь мені спокійно тримати тебе в темряві.

Я притягнув її до себе, а потім у темряві, під своїми заплющеними повіками, я уявив собі Фей — з її довгим русявим волоссям і білою шкірою. Я уявив собі Фей такою, якою бачив її востаннє біля себе. Я цілував Фей у волосся, в горло й нарешті прикипів до її уст. Я відчував, як руки Фей погладжують м’язи на моїй спині, мої плечі, й у мені виникла напруга, яка ще ніколи не виникала в мені у присутності жінки. Я пестив її спочатку повільно, а далі з щораз більш нетерплячим збудженням.

Волосся на моїй шиї стало поколювати мене. Хтось іще був у кімнаті і вдивлявся крізь темряву, намагаючись побачити нас. І я гарячково став повторювати для себе ім’я. Фей! Фей! ФЕЙ! я уявив собі її обличчя чітко і ясно, й тепер ніщо не могло розділити нас. Та коли вона пригорнулася ближче до мене, я скрикнув і відштовхнув її.

— Чарлі!

Я не міг бачити обличчя Аліси, але відчув її шок, коли вона судомно хапнула ротом повітря.

— Ні, Алісо! Я не можу. Ти не зрозумієш.

Я стрибнув із кушетки й увімкнув світло. Я майже сподівався побачити, як він тут стоїть. Але, звичайно ж, нікого не побачив. Ми були самі. Усе це відбувалося в моїй свідомості. Аліса лежала з розкритою