Дебора Харкнесс - Сповідь відьом

що ви вкусите мене, перш ніж Нокс встигне заповзти до мого мозку, щоб видобути звідти потрібну йому інформацію.

— А він вже намагався це робити? — спитав Метью спокійним тоном, але в ньому виразно почулися загрозливі нотки.

— Та то так, нічого особливого, — похапцем пояснила я. — Він застерігав мене проти вас.

— Авжеж. Нікому не вдається бути не тим, ким він є насправді. Хоч як би не старався. Ви не мусите романтизувати вампірів. Може, Нокс у душі й не є вашим доброзичливцем, але стосовно мене він має рацію.

— Інші люди не обмовляють моїх друзів — і так упереджено і фанатично, як це робить Нокс. — Мій гнів наростав, і я, відчувши поколювання в пучках, сховала руки собі під стегна.

— То ми з вами друзі — ви так гадаєте? — поцікавився Метью.

— Здається, що так. Бо друзі кажуть одне одному правду, хоч якою б важкою та неприємною та правда не була.

Спантеличена несподіваною серйозністю нашої розмови, я нервово смикнула зав’язки на своєму светрі.

— Вампіри — не надто гарні друзі, — мовив Метью з відчутним роздратуванням у голосі.

— Слухайте, якщо ви хочете, щоб я вам не набридала…

— Звісно, що не хочу, — перервав мене Метью. — Річ у тім, що стосунки з вампіром не можуть бути… простими. Так, ми здатні до заступництва, хоча часто це заступництво набуває власницького відтінку. І це вам може не сподобатися.

— Трохи заступництва мені б не завадило.

Вираз незахищеності й уразливості породила в очах Метью моя відповідь.

— Я нагадаю вам про це, коли ви знову скаржитиметеся, — сказав він, і вразливість змінила іронічна веселість.

Він скерував авто з Голівел-стрит до брами сторожки. Фред, забачивши авто, хитрувато вишкірився і чемно-обачливо відвернувся вбік. Я чекала, поки Метью обійде авто й відчинить мені дверцята, обдивилася довкола, чи нічого не забула в салоні — навіть шпильки для волосся, — щоб він, чого доброго, знову не чкурнув від мене до Шотландії.

— Але тут є ще одна, дуже важлива обставина, окрім Нокса та манускрипту, — палко прошепотіла я, коли він віддавав мені циновку. Та він поводився так, немов наді мною не збиралися хмари і натовпи створінь не підкрадалися до мене з усіх боків.

— Іншим разом, Діано. І не хвилюйтеся ви так. Наступного разу Пітер Нокс і на п’ятдесят футів не зможе до вас наблизитися, — похмуро-серйозно заспокоїв мене Клермон, торкнувшись посудини зі священною водою під своїм светром.

Нам треба було побути удвох, але на самоті, а не в бібліотеці.

— Може, прийдете до мене завтра на вечерю? — тихо спитала я. — Я хочу розповісти вам, що трапилося далі.

Метью завмер, як укопаний, і на його обличчі промайнуло сум’яття, змішане з іще якимось почуттям, яке мені важко було визначити. Він злегка стиснув пальцями знак паломника і відпустив його.

— Із задоволенням, — відповів він, розтягуючи слова.

— От і добре, — усміхнулася я. — Як вам о пів на восьму?

Він кивнув і сором’язливо всміхнувся у відповідь. Ступивши пару кроків, я згадала, що лишилося ще одне питання, яке треба вирішити до завтрашнього вечора.

— А що ви їсте? — тихо, майже пошепки спитала я, заливаючись рум’янцем.

— Я всеїдний, — відповів Метью, і його обличчя освітилося усмішкою, від якої тьохнуло моє серце.

— Тоді о сьомій тридцять. — Я відвернулася і, усміхнувшись, похитала головою — від його відповіді не було ніякого толку. — І останнє, — сказала я, знову обернувшись. — Перекажіть Міріам, хай займається своїми справами. Я в змозі за себе постояти.

— Вона каже мені те саме, — зізнався Метью, ступивши кілька кроків до водійських дверцят. — Я подумаю. Але завтра, як завжди, ви знову побачите мене в залі герцога Гамфрі.

Він сів у авто, але я й досі стояла непорушно, тож Метью опустив вікно і сказав із несхвальною ноткою в голосі:

— Я не поїду, поки ви не зникнете з моїх очей.

— От же ж ці вампіри, — пробурмотіла я, хитаючи головою, невдоволена його старомодними манерами.

Розділ 12

У моєму кулінарному досвіді бракувало розділу про те, чим годувати вампіра, якщо він завітав до вас на гостину.

У бібліотеці я переважно вишукувала в Інтернеті рецепти з сирою їжею, поки мої забуті манускрипти сиротливо лежали на столі. Метью сказав, що він усеїдний, але такого не могло бути. Якщо вампір звик харчуватися кров’ю, то, скоріш за все, він поблажливо поставиться до сирої їжі. Але він був такий цивілізований та вихований, що, поза всяким сумнівом, їстиме все, що я поставлю перед ним на стіл. Після обширних гастрономічних досліджень я пообіді пішла з бібліотеки. Сьогодні Метью самотужки захищав «фортецю Бішоп», що, безсумнівно, дуже сподобалося Міріам. А мені дуже сподобалося те, що в залі герцога Гамфрі не було видно ані Джиліан Чемберлен, ані Пітера Нокса. Навіть Метью перебував у доброму гуморі, коли я дріботіла повз нього проходом, щоб здати свої манускрипти.

Я пройшла повз купол приватного читального залу «Камера Редкліф», де першокурсники студіювали обов’язкову для прочитання літературу, та середньовічні стіни Христового коледжу, і попрямувала в торгові ряди оксфордського критого ринку. Зі списком у руці свою першу зупинку я зробила в м’ясному відділі, щоб купити там свіжої оленини та кролятини, а потім підійшла за шотландським лососем до продавця риби.

«Цікаво, чи їдять вампіри зелень?»

Дякуючи своєму мобільному, я додзвонилася до факультету зоології і спиталася про харчові уподобання вовків. А там спитали мене — яких саме вовків? Колись давно я бачила сірих вовків під час екскурсії до Бостонського зоопарку, а оскільки це був улюблений колір Метью, то мені не знадобилося довго шукати відповідь на це запитання. Проторохтівши мені довгий список ду-у-уже апетитних ссавців та пояснивши, що вони є «улюбленим раціоном вовків», занудливий голос на тому кінці лінії повідомив також, що сірі вовки полюбляють горіхи, всіляке насіння та ягоди.

— Але вам не слід годувати їх! — попередили мене. — Це ж не хатні тварини!

— Дякую за пораду, — сказала я, намагаючись не захихотіти.

Бакалійник зі словами вибачення продав мені залишки літньої партії чорної смородини та трохи пахучих суниць. Мішечок із горіхами теж помандрував до моєї розбухлої від покупок торби.

Потім я подалася до винної крамниці, де буквально потрапила в полон до пристрасного обожнювача виноградарства та виноградних вин, котрий спитав мене, чи «знається ваш кавалер на справжньому вині». І цього було достатньо, щоб я розгубилася і впала в паніку. Скориставшись цим, клерк втулив мені страшенно дорогу пляшку досить рідкісного (як виявилося пізніше) вина від французько-німецького виробника. А потім усадовив мене в таксі,