Агата Крісті - Немезида

Марпл погомоніла ще трохи, сказала, що їй стало зовсім добре, подякувала місіс Блекіт і пішла.

Метою її наступного візиту була дівчина, яка саме садовила салату.

— Нора Брод? Уже минуло чимало років, як її немає в селі. Утекла з якимсь хлопцем. Вона занадто любила їх. Я завжди думала, вона закінчить погано. Ви хотіли бачити її з якоїсь особливої причини?

— Я одержала лист від подруги, яка живе за кордоном, — збрехала міс Марпл. — То дуже гарна родина, і вони думають найняти Нору Брод. Здається, вона потрапила в якусь халепу. Одружилася з поганим хлопцем, який потім покинув її й пішов до іншої жінки, і вона хоче найнятися на службу нянькою, доглядати дітей. Моя подруга нічого про неї не знала, але я здогадалася, що Нора родом із цього села. Тож я подумала, що, можливо, хтось мені зможе тут розповісти про неї. Ви з нею разом навчалися у школі, мені правильно розповіли?

— О так, ми з нею навчалися в одному класі. Але знайте, я не схвалювала Нориних походеньок. Вона була схиблена на хлопцях. Щодо мене, то я постійно дружила з одним, а їй казала, що вона погано закінчить, коли сідатиме в машину до кожного Тома, Діка або Гаррі, які запрошуватимуть її прогулятися чи до пабу, де вона, я певна, брехала, коли її запитували, скільки їй років. Як дівчина вона дозріла рано й здавалася набагато старшою, ніж була.

— Вона була темноволоса чи білява?

— Волосся вона мала чорне й дуже гарне. Вона носила його розпущеним, як це роблять деякі дівчата.

— Поліція була стурбована, коли вона зникла?

— Ще б пак не була. Адже вона нікому нічого не сказала, не залишила навіть записки. Просто поїхала кудись одного вечора й не повернулася. Люди бачили, як вона сідала в машину, а потім більше ніхто не бачив ані тієї машини, ані її. Саме в той час сталося багато вбивств, вам, певно, розповідали. Не обов’язково в нашому селі, а в усій навколишній місцевості. Поліція тоді допитувала багатьох молодиків та хлопців. Думали, що й Нора, можливо, стала жертвою одного з них. Але це було б не схоже на Нору. Я майже не сумніваюся в тому, що вона тепер живе десь у Лондоні або одному з великих міст і заробляє собі на життя стриптизом або чимось подібним. Такою вона була.

— Якщо це та сама особа, про яку ви розповідаєте, то не думаю, що вона підійде для моєї подруги, — сказала міс Марпл.

— Їй треба було б дуже змінитися, щоб вона могла комусь підійти, — сказала дівчина.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

АРХІДИЯКОН БРАБАЗОН

Коли міс Марпл, трохи засапана й досить стомлена, повернулася до «Золотого кабана», реєстратор підвів голову від своїх паперів і поквапився їй назустріч.

— Міс Марпл, тут вас чекає один чоловік, який хоче поговорити з вами. Це архідиякон Брабазон.

— Архідиякон Брабазон? — спантеличено перепитала міс Марпл.

— Так. Він шукає вас уже протягом певного часу. Він чув, що ви приїхали з цією екскурсією, і хотів поговорити з вами, перш ніж ви поїдете далі або повернетеся до Лондона. Я сказав йому, що кілька учасників екскурсії повертаються до Лондона пообіднім поїздом, але він дуже хоче поговорити з вами, перш ніж ви звідси поїдете. Я попросив його зачекати в кімнаті, де стоїть телевізор. Там спокійніше. У всіх інших місцях нашого готелю зараз багато шуму.

Дещо здивована, міс Марпл пішла до вказаної кімнати. Архідиякон Брабазон виявився тим самим старим церковнослужителем, якого вона бачила на заупокійній службі. Він підвівся й рушив їй назустріч.

— Міс Джейн Марпл?

— Так, це моє ім’я. Чим я можу…

— Я архідиякон Брабазон. Я приїхав сюди вранці, щоб провести в останню путь свого дуже давнього друга, міс Елізабет Темпл.

— Розумію, — сказала міс Марпл. — Сідайте, будь ласка.

— Дякую, я справді сяду, бо здоров’я в мене вже не те, яким було раніше.

І він обережно опустився на стілець.

— А ви?

Міс Марпл сіла поруч із ним.

— То ви хотіли зустрітися зі мною, так?

— Я повинен пояснити вам, про що йдеться. Я знаю, ви не маєте найменшого уявлення, хто я такий. Але дорогою сюди я заїхав до лікарні в Керистауні й поговорив зі старшою медсестрою. Вона розповіла мені, що перед тим як померти, Елізабет висловила бажання побачитися з однією зі своїх супутниць по екскурсії. З міс Джейн Марпл. І міс Марпл навідала її й сиділа біля неї протягом того короткого часу, який їй залишилося жити.

Він подивився на неї з якоюсь тривогою в погляді.

— Так, — сказала міс Марпл. — Так і було. Хоч я й сама була здивована, бо не розуміла, чому вона захотіла побачитися зі мною.

— Ви її давня подруга?

— Ні, — сказала міс Марпл. — Я вперше її побачила лише на цій екскурсії. Тому я й була така здивована. Ми обмінялися з нею деякими думками, іноді сиділи поруч в автобусі й, можна сказати, добре познайомилися. Проте мене здивувало, чому вона захотіла побачитися зі мною перед самою своєю смертю.

— Так, так, я можу вас зрозуміти. Вона була, як я вже вам сказав, моїм дуже давнім другом. Власне, вона записалася до цієї екскурсії, щоб побачитися зі мною. Я живу у Філмінстері, до якого ваша екскурсія приїде післязавтра й де зробить зупинку. І ми заздалегідь домовилися, що вона навідає там мене, вона хотіла поговорити зі мною про певні справи, у яких, схоже, я міг би допомогти їй.

— Розумію, — сказала міс Марпл. — Ви дозволите мені поставити вам одне запитання? Я сподіваюся, воно не має інтимного характеру.

— Звичайно, міс Марпл. Запитуйте мене про все, що вас цікавить.

— Під час однієї з наших розмов міс Темпл сказала мені, що вона поїхала на цю екскурсію не тільки для того, щоб помилуватися історичними будівлями та знаменитими парками. Свої наміри вона описала не зовсім звичайним словом, сказавши, що поїхала на цю екскурсію як на прощу.

— Вона справді сказала так? — перепитав архідиякон Брабазон. — Це цікаво. Цікаво й, мабуть, важливо.

— Тож я хотіла запитати у вас, чи проща, про яку вона говорила, могла означати саме той факт, що вона мала намір зустрітися з вами?

— Думаю, що так, — сказав архідиякон. — Атож, мабуть, вона мала на увазі саме це.

— Ми з нею говорили, — сказала міс Марпл, — про одну дівчину. Про дівчину на ім’я Вериті.

— Так, так. Вериті Гант.

— Я не знала її прізвища. Міс Темпл, якщо пам’ять мені не зраджує, згадала про неї лише як