Віллі Майнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

Терор асанінців відчули на собі народи всіх навколишніх країн. Підступна смерть чекала кожного, навіть наймогутнішого правителя, котрий би зважився викликати невдоволення Старого з гір.

Коли татари просунулись далеко на захід і захопили й землю асанінців, хан Улагу, брат великого хана Менке, дізнався про жахливі вчинки Рокнеддіна. Йому стало відомо, що асанінський князь грабував усіх, хто тільки проїжджав через його країну. 1256 року хан Улагу послав одну з своїх армій на облогу фортеці жорстокого володаря. Одначе фортеця була так укріплена, що татари не могли взяти її протягом трьох років. Нарешті голод змусив Рокнеддіна здатися в полон. Фортецю було «зруйновано і райський сад знищено.

Закованого в кайдани Рокнеддіна мали привезти до великого хана Менке в його резиденцію Кара-Корум, але на Гіоні[16] його було вбито.

Татари жорстоко помстилися за злочини асанінців. Великий хан Менке наказав знищити усю їхню секту разом з жінками й дітьми. Врятуватися вдалося лише небагатьом.

Мафіо Поло замовк. Марко задумливо дивився на квітку, що, зігріта весняним сонцем, розправляла свої пелюстки.

— Піду погляну на Джульєту, — сказав капітан Матео. — Не можна довіряти конюхам.

Він встав і пішов садом. Марко бачив, як він відчинив вузеньку хвіртку і зник на подвір'ї.

— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли говорив про похмурі, фанатичні очі асанінця? — сказав Мафіо Поло.

— Так, тепер розумію. І ви думаєте, що Хасан-бек… — Юнак згадав нічну розмову і додав: — Хаджі-Мухаммед розповів мені біля водограю, що татари знищили дім Хасан-бека, пограбували його майно і вбили сім'ю.

— Можливо, що ми й несправедливі до нього, — сказав Мафіо.

— Але краще бути пильними, — мовив Ніколо.

ЗУСТРІЧ З КАРАУНАСЦЯМИ

Капітан Матео їхав у кінці каравану. На боці в нього висів великий меч. Дорога круто піднімалася вгору. З пальмових гаїв струмувала спека, що збиралася там протягом дня. Небо було схоже на величезний, розжарений сонцем бронзовий дзвін.

— Та скінчиться ж це коли-небудь! — говорив Матео. — Поглянь, Джульєта, коли ми виїдемо на оту гірку, перед нами засяє море. І одразу ж стане прохолодніше.

Він витер з чола піт. Джульєта терпляче слухала його слова. Попереду йшли п'ятнадцять верблюдів. Спокійно трюхикали непоказні віслюки.

— Ти навіть не уявляєш, яка чудова Венеція о цій порі року. З моря повіває свіжий вітерець. Ти бачила коли-небудь місто, що стоїть посеред води? Ні, цього тобі не уявити. Я вже не кажу про палаци й мости.

Матео через силу ворушив пересохлим язиком. І все ж таки він не змовкав, йому немов легше було від розмови.

— Уяви собі, з усіх боків ти оточена водою. І варто занурити в ту воду руку, як по всьому тілу розливається прохолода. Тоді почуваєш себе, як риба, котру ще не віднесли на базар.

Караван здіймав хмари куряви, яка сірим шаром лягала на траву й дерева. Серед пожовклого листя пурхали строкаті папуги. Тетеруки й фазани злітали з-під самих копит Джульєти і шугали в кущі. Капітан Матео попустив повід. Кобила не квапилась, адже попереду ще виднівся караван.

Дорога проходила через гірське селище. Обабіч неї тулились убогі хижки з фінікових пальм, вкриті лапатим листям. З-за низеньких глиняних мурів виглядали густі садки, в яких визрівали волоські горіхи, цитрини, смокви і гранати. На вулиці не видно було жодної душі. В обідню спеку села тут ніби вимирали.

Марко їхав поряд з батьком. Стрункий, жилавий, засмаглий від постійної спеки, він міцно тримався в сідлі, впевнено скеровуючи кожен рух коня. Юнак став добрим верхівцем. Як і джигіти, він не пропускав нагоди, щоб показати свою вправність у верховій їзді. Правда, сьогодні він намагався не робити зайвих рухів. Захищаючись від сонця, Марко обмотав голову вузенькою білою хустиною.

— Де Матео?

Запитання батька вивело Марко з дрімотного стану. Він оглянувся. Дядько Мафіо був сам. Позад нього їхав Хасан-бек. Дорога повужчала — вони наближалися до вершечка гори.

— Матео не видно. Я вернусь назад, — сказав Марко.

— Гаразд. Але не заїжджай далеко. Якщо не знайдеш Матео, повідом про це джигітів.

— Добре, тату.

Несподіване доручення освіжило Марко, немов прохолодний напій. Він звернув убік. Мафіо, клюючи носом, проїхав повз нього.

— Куди ви зібралися, бег Поло? — спитав його Хасан-бек, гострим оком оглядаючи навколишню місцевість.

— А вам яке діло? — нечутно пробурмотів Марко, але вголос промовив: — Я зараз повернусь.

— Не од'їжджайте далеко від каравану, — гукнув, услід йому Хасан-бек.

Марко роздратовано ляснув у повітрі канчуком. Чого цей Хасан-бек турбується про нього? Досить того, що йому надокучають своїми вказівками батько й Мафіо.

Повз нього проїжджали коні й мули, віслюки й верблюди з своїми погоничами. Джигіти розтягнулися вздовж усього каравану. Марко спитав одного з них, чи не бачив він капітана Матео. Але джигіт тільки співчутливо знизав плечима. Марко вирішив зачекати. У повітрі хмарами носились мухи й комарі. Марко відмахувався від них канчуком. Кінь неспокійно гарцював на місці.

В цю мить останні верблюди зникли за поворотом. Може, слід повернутись, так і не знайшовши Матео? Вдалині затих стукіт копит і крики погоничів, і раптом запала незвична тиша. Здавалось, рослини припинили свій ріст під убивчим промінням сонця, квіти зів'яли і втратили свої барви, дерева стали схожими на кам'яні колони. І лише всілякий непотріб продовжував жити: мухи, комарі, отруйні павуки, змії.

Де ж дівся капітан Матео?

Караван проходив через гори, в яких жили розбійницькі племена караунасців. До Ормуса звідси було три дні їзди. Батько попереджав його, щоб він був обережним.

— Матео! — гукнув Марко, але його голос потонув в задушливому повітрі. Тоді він пришпорив коня і галопом помчав назад до селища. Раптом його обличчя потемніло від гніву: він побачив біля колодязя Матео серед одягнутих у біле людей, з темнобрунатними обличчями.

Матео саме вмочив у шкіряне відро хустку, витер нею обличчя, потім провів ганчіркою по спині Джульєти. Гнів Марко швидко минув.

— Капітане Матео, — гукнув він, — їдьмо! Караван уже на горі. А то зовсім не доженете його!

— Добре, Марко, що ти тут! — Матео спустив відро в колодязь, знову витяг його вірьовкою нагору, водночас пильно стежачи за людьми, які стояли навколо нього.

— Може, хоч ти поясниш мені, що це за богом прокляті головорізи зібралися біля мене? Не злазь з коня, Марко! Тут щось не так. Ей, ти, чортова борода, а забери-но геть свої смердючі пальці! — сердито крикнув Матео. Один з тих, що в білому, спробував узяти коня Марко за повід. Але Матео схопив його за руку і підтягнув до себе.

— Ану, друже, спокійно, бо полетиш у