Віллі Майнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

— Деякі торговці, — сказав він Марко, — інколи підсовують замість бірюзи підфарбовану слонову кістку. Фальшива бірюза легша і пахне кісткою, коли її підігріти.

Ювелір сплеснув руками і, заприсягаючись, що він найчесніший торговець у світі, висипав камені назад в гаманець і натомість дістав з шафи інший.

Ніколо Поло ледь посміхнувся братові й синові. Торговець висипав на стіл камені з другого гаманця. Не звертаючи уваги на палкі запевнення хитрого торговця, Ніколо Поло уважно оглянув бірюзу. Тепер уже не було сумніву, що це справжні коштовні камені: вони горіли блакитним вогнем, не мали й сліду зеленого відблиску і добре витримали випробування над жаровнею.

Торгувались недовго — за півгодини справу було покінчено. Ювелір-сказав, що він на цьому не заробив жодного діршема, і венеціанцям довелося дати йому ще кілька дрібних монет. Брати Поло поклали камінці в невеличкий ящичок з пальмового дерева і запечатали його своєю купецькою печаткою. Через місяць, перед тим як від'їздити, Ніколо і Мафіо мали зайти до ювеліра і забрати коштовності, заплативши решту грошей.

По дорозі в караван-сарай братів наздогнав Хасан-бек. Привітавшись, він поцікавився їхніми справами. Ніколо й Мафіо Поло зустріли його стримано. Хасан-бек був сьогодні балакучіший, ніж завжди, не такий похмурий. Однак відчуваючи, що його присутність не дуже до серця венеціанцям, він попрощався з ними, сказавши, що має піти ще на кінський базар підшукати собі доброго скакуна.

Ніколо Поло, дивлячись йому вслід, задумливо промовив:

— Не подобається він мені. У мене таке передчуття, ніби він готує проти нас щось недобре. Чому це його раптом зацікавили наші справи?

— Бувають такі самітники, — сказав Мафіо. — Нелегко їм доводиться в житті.

— Вчора прийшло троє чоловіків з Ормуської рівнини, — сказав Ніколо. — Тільки їм і вдалося врятуватися. На них напали розбійники з гір, про яких кажуть, ніби вони знають магію і володіють диявольським мистецтвом. Коли вони напали на караван, враз стало темно: торговці перестали бачити один одного.

— Ну, що ж, — посміхнувся Мафіо Поло, — а ми, почепимо собі на шию Абу Ішакі.

— Краще дістанемо собі добру зброю! — мовив Ніколо.

Мафіо теж посерйознішав.

— Ти маєш рацію, — сказав він. — Треба бути пильним. У Хасан-бека фанатичні, похмурі очі асанінця. До того ж він ненавидить татар. Однак це ще не значить, що Хасан-бек обов'язково повинен бути спільником розбійників.

Марко уважно прислухався до розмови старших. Його співчуття до Хасан-бека поступилось місцем недовір'ю. Тепер хлопець вирішив уважно стежити за ним. Він задоволено відзначив, що їхня мандрівка ставала небезпечною. А хіба він подався в дорогу не для того, щоб зазнати пригод?

— Я не розумію, дядьку, — звернувся хлопець до Мафіо Поло, — що значать ваші слова: фанатичні, похмурі очі асанінця.

— Повернемось у караван-сарай, і я розповім тобі історію про Старого з гори. Тоді ти все зрозумієш.

— То розкажіть зараз, — попросив Марко.

— Як тобі не терпиться, — посміхнувся Ніколо.

— Поїмо й про все дізнаєшся, — пообіцяв Мафіо.

За глиняним муром стояло вкрите цвітом абрикосове дерево. Повітря було по-весняному ніжне. Теплі сонячні промені пробуджували до життя молоді паростки. На деревах та кущах несміливо розпукувалися квіти.

На подвір'ї караван-сарая було тихо. Купці сховалися в своїх вистелених килимами й шерстяними матами кімнатках і відсипали там освячену богом обідню. годину. Їхні вікна були завішені від сонця.

Марко нагадав дядькові про його обіцянку. Разом з Ніколо та капітаном Матео вони пішли в садок. Слуга приніс їм шерстяні мати, і вони посідали на них, підібгавши, за персидським звичаєм, під себе ноги.

— Я чув історію про Старого з гори від багатьох людей, — почав Мафіо Поло. — Слухайте, що вони мені розповідали. Багато років тому в Єгипті виникла магометанська секта, яка сповідувала вчення ісмаїлітів[15]. Її члени мали таємні зв'язки з багатьма країнами. Хасан бен-Алі заснував у Персії ісмаїлітську секту асанінців, яка невдовзі набула великої сили. Завдяки хитрощам, підкупам і зраді він зумів прибрати до своїх рук численні замки і фортеці на півночі Персії. Жив він постійно у неприступній гірській фортеці Аламут. Члени секти обожнювали його, як святого, і називали Старим з гори. Його веління виконували беззаперечно.

Наступники бен-Алі прагнули ще дужче піднести могутність свого ордену.

Володар асанінців Рокнеддін звелів закласти в прекрасній, оточеній горами долині розкішний сад, де б росли квіти і чудові плоди. На терасах було споруджено найрізноманітнішої форми палаци, увінчані золотими дахами, багато оздоблені картинами та блискучими шовковими тканинами. Перед палацами переливалися райдугою чисті, як кришталь, водограї. В облямованих у мармур берегах через сад протікали струмки вина, молока і меду. В палацах жили найкрасивіші дівчата. Вони грали на різноманітних інструментах і танцювали на всіяних квітами лугах. Жінки, які наглядали за ними, ховались у потаємних кімнатах.

Князь недарма заклав цей чарівний сад. Адже мусульманська релігія вчить, що віруючі, які суворо дотримуються заповідей Магомета, потрапляють у рай. І ось Рокнеддін вирішив поширити чутку про те, що він теж і пророком і що йому дано силу відкривати перед своїми прихильниками райські ворота. Він збудував біля входу в долину неприступну фортецю, в яку можна було потрапити лише таємним ходом. При дворі володаря жило чимало юнаків від дванадцяти до двадцяти років, котрі своєю мужністю і відчайдушністю виділялися серед жителів навколишніх гір. Цілими днями він розповідав їм про пророка і про свою власну могутність, яка здатна навіть відчинити ворота раю.

Потім десятьом або дванадцятьом хлопцям давали напій, від якого вони поринали в глибокий сон, і після цього їх переносили в сад, у різні кімнати палаців. Коли вони прокидались, навколишня пишнота до безтями вражала їх. Молодих асанінців звеселяли красиві дівчата, котрі співали й награвали їм, пригощали їх найсмачнішими стравами і найчудовішими винами. Потрапивши поміж молочні та медові річки, юнаки проникалися вірою в те, що вони в раю. Залишати це місце їм, звичайно, аж ніяк не хотілося.

Через чотири-п'ять днів їх знову присипляли і виносили з саду. Після цього володар закликав їх до себе і питав: «Де ви були, сміливі мої брати?»

Юнаки відповідали: «Милістю вашої високості — в раю». І потім у присутності всіх придворних, які з заздрісним подивом слухали їх, вони розповідали про свої незвичайні пригоди.

Тоді Рокнеддін говорив їм: «Пророк нас вчить, що той, хто захищає свого володаря, потрапить до раю. Така щаслива доля чекає й вас, якщо ви збережете вірність моїм заповідям і будете слухняно виконувати мої накази».

Нестримний запал проймав юнаків. Виконати наказ свого пана було тепер для них справжнім щастям. Кожен прагнув віддати своє життя, услуговуючи