Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

розказував Сент-Вінсентові Біл Браун. — Велс думає собі, що він перший побував у тих місцях, але Борг його тут любісінько може закасувати. Він був там за кілька років раніше, ніж Велс. Так, дивакуватий він. Не хотів би я жити з ним укупі.

Проте химерний господар не заважив Сент-Вінсентові, бо журналіст більше часу перебував на острові Розпуття з Фроною та Курбертеном. Щоправда, одного разу, цілком випадково, він накликав на себе Боргів гнів. Два шведи, полюючи на білок по той бік острова Рубо, підійшли до Борга прикурити та погомоніти проти сонця під хатиною. Сент-Вінсент та Борг розбалакалися з ними; причому останній переважно вдовольнявся задумливим умгуканням. Позад них, коло хатніх дверей, Бела прала білизну. Велике саморобне корито, до половини налите змилинами, було заважке для Бели. Журналіст помітив, що вона даремно над ним силкується, і хутко підійшов допомогти Укінці.

Вони разом узялися за корито й понесли його далі від хатини, туди, де був схил. Сент-Вінсент спіткнувся на снігу, що ослиз на сонці, і змилини розіллялися по землі. За ним послизнулася Бела, а тоді обоє разом. Бела пирснула й засміялася, Сент-Вінсент теж.

Весна співала в повітрі і в них у крові, і життя здавалося пречудовим. Тільки закрижаніле серце могло не сміятися того весняного дня. Бела знову послизнулася, хотіла задержатися, але не змогла й упала. Обоє весело засміялися, і журналіст узяв її за руки, допомагаючи встати. Борг заревів і в одну мить опинився між ними. Він розняв їхні руки й так штовхнув Сент-Вінсента, що той відлетів на кілька ступнів і замалим не впав. Тоді знову постала та сама сцена, що й у хатині. Бела, впавши на коліна, рачкувала в багнюці, а гнівний господар стояв над нею.

— Слухайте-но, ви! — промовив він до Сент-Вінсента хрипким, приглушеним голосом. — Ви спите в моїй халупі, варите собі тут. Цього досить. А баби моєї не руште!

Після того все втихомирилось, наче нічого й не було. Вінсент обходив Белу десятою дорогою, наче забув про неї зовсім. Тільки шведи, коли вернулися на той бік острова, сміючись, пригадували дрібничкову нібито сцену, що їй у майбутньому судилось відіграти важливу роль.

РОЗДІЛ XXIII

Прийшла чарівна весна, зігріла в ніжних обіймах землю і ніби замріялась, чекаючи на розквітле літо. Сніг розтанув у міжгір'ях та в долинах і тримався тільки на північних схилах, пошрамованих кригою. Льодовики ось-ось мали зрушити, і кожен ручай мав перетворитись на ревучий потік. Сонце підхоплювалося все раніше й ховалось пізніше. О третій годині займався холодний світанок, а лагідний присмерк залягав о дев'ятій вечора. Скоро сонце обведе небо золотим кільцем, і опівночі буде видно, як удень. Верба та осика давно вже вкрилися бруньками й почали надівати на себе нові зелені шати, на соснах проступала живиця.

Мати природа розбудилась і взялася до роботи. Цвіркуни цвіркали ночами в поснулих хатинах; почувши сонце, повиповзали комарі із шпарок та розколин у скелях — великі, гомінливі й мирні створіння, що, народившися минулого літа й пролежавши замерзлі всю зиму, тепер прокинулись і загули, щоб невдовзі померти знову. З отеплілої землі видобулося все, що плазує, лазить і літає, і кожне поспішало вирости, розмножитися й загинути. Знали вони добре, що мають мало часу — війне запашним вітерцем на мить, а там знову суворий мороз, — тож і не барилися. Берегові щури чистили свої давні хідники в глинястому грунті по кручах понад річками, а на ялиною зарослих островах щебетали вільшанки. Десь над головою вперто стукав дятел, а в самій гущавині кричала куріпка, наче пишаючись красою своєю.

Один тільки Юкон не брав участі в цьому гарячковому поспіху. Він простягся на багато тисяч миль, холодний, мертвий і неусміхнений. Перелітні птахи, поспішаючи з півдня довгими ключами, спускалися часом на його крижану поверхню, та, не знайшовши вільної води, відважно летіли далі на північ. Похмурий, холодний лід лежав від берега до берега. Де-не-де пробивалася вода й розливалася по льоду, але на ніч брав мороз, і до ранку вода знову замерзала. Кажуть, що колись Юкон не розмерзався цілих три літа. Дивлячись тепер на нього, мимохіть вірилося, що то була правда.

Тож літо все чекало, щоб рушив Юкон, а він і далі мляво розпростерся і тільки потягався, аж суглоби тріщали. Часом утворювались промиви, ще і ще; вода їх розмивала, і вони вже не замерзали. Тоді крижину відривало від берега, і вона рушала на який ярд. Але все-таки річка не квапилася скинути кайдани. Це була замарудлива робота, і людина, хоч і навчилася торувати над природою, як той пігмей над велетнем, хоч і добрала способу розбивати смерчі на морі та приборкувати водоспади, безсила стояла перед цими мільярдами тонн замерзлої води, що вперто не хотіла спливати вниз до Берінгового моря.

На острові Розпуття всі тільки чекали, коли скресне крига. Річки здавна були першими шляхами для людини, в цій же країні Юкон був ще й єдиним таким шляхом.

Хто мав плисти за водою — готували плоти, оковували залізом жердини, а хто проти води — ті просмолювали й лагодили човни та баржі, тесали й стругали, роблячи весла на запас. Джекоб Велс не мав чого робити й радів, що може відпочити, а Фрона раділа разом з ним. Зате барон Курбертен був сам не свій, що так довго доводиться чекати. Після тривалої зими розпалилася в нього кров, і під впливом весняного сонця прокинулись палкі мрії.

— О! О! Та вона ніколи не розмерзнеться, ніколи! — І він, стоячи на березі Юкону, дивився на міцний лід та лаяв його в пристойних, проте, виразах: — Це змова, бідненька ти моя «Біжу»[19] справжня змова. — І він ніжно гладив «Біжу» (так охрестив барон Курбертен свого новенького човна), наче це був кінь.

Фрона та Сент-Вінсент сміялися з нього, радили набратися терпеливості, але він усе кляв річку, аж нарешті Джекоб Велс перепинив його мову:

— Гляньте, Курбертене! Он туди, на південь від скелі! Бачите, там щось манячить? Воно рухається.

— Бачу. То собака.

— Для собаки надто повільно. Фроно, подай-но бінокля!

І Курбертен і Сент-Вінсент разом кинулися за біноклем, але тільки журналіст знав, де він лежить, тому він вийшов переможцем. Джекоб Велс узяв бінокля і почав дивитись на протилежний берег. Звідти до острова була добра миля, до того ж і сонце сліпило очі.

— То чоловік! — Велс подав бінокля французові, а сам дивився так. — З ним щось не гаразд.

— Він повзе! — вигукнув барон. — Лізе рачки! Дивіться! Бачите? —