Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

навчитеся повноцінно працювати з треками. Ви інстинктивно розумієте, як їх треба відпрацьовувати, й інстинктивно ж пручаєтеся… Я не припускаю думки, що ви це робите свідомо. Так?

Сашка ковтнула слину.

— Не треба так переживати, — м’яко сказав горбань. — Треба зібратися, зосередитися… І зробити перший крок. Один лише крок, тільки перший трек… Давайте спробуємо просто зараз, а я постараюся вам допомогти.

* * *

Сашка вийшла з аудиторії отетеріла, з головним болем. За півгодини безперервних «проб» захисна стіна, яку вона будувала між собою й тим, що було записано на диску Стерха, зміцніла й погрубшала. Щоб тримати її, Сашці доводилося витрачати не так уже й багато зусиль. Тиша тепер була окремо, а Сашка — сама по собі.

Стерх дуже засмутився. Довго мовчав, хитаючи головою, поглядаючи то на похнюплену Сашку, то у вікно. Нарешті мовив:

— Спробуйте другий трек. Перший ви, схоже, заблокували цілком. Яка енергія, Сашко, які внутрішні сили у вас виявилися, але вони спрямовані в діаметрально протилежному напрямку! Не на те, щоб зрозуміти, а на те, щоб відкинути!

— Я стараюся, — сказала Сашка.

— Ви стараєтеся навпаки. Ви боретеся за себе в усталеному втіленні, дві руки, дві ноги… Мрії про теплий душ… Сашенько, ніщо матеріальне не має великої цінності. Усе, що справді чогось варте, — поза матерією, ви подумайте про це на дозвіллі. Ви зрозумієте, ви розумна дівчинка, а я на вас покладаю дуже великі надії.

І він відпустив її. У коридорі чекала своєї черги Юля Гольдман. Коли за нею зачинилися двері з табличкою «14», Сашка двома руками взялася масажувати обличчя, розтирати скроні, терти очі.

Із другим треком буде та сама історія, Сашка не сумнівалася. Але сама думка про те, що доведеться це слухати, доводила майже до божевілля.

* * *

Загальноосвітніх предметів на другому курсі залишилося дуже мало. Основи держави та права Сашці не сподобалися: викладачка була літня й безглузда, а сам предмет нічого спільного не мав із процесом пізнання. Це була екскурсія, дуже поверхова, по Карному та Цивільному кодексах. Потік канцеляриту, який викидала викладачка, навівав на Сашку сон. Наприкінці пари вона на мить задрімала по-справжньому, і їй наснився Стерх, який стояв посеред аудиторії з величезними ножицями в руках. Сашка прокинулася, гримнув дзвоник. Викладачка зміряла другокурсників презирливим поглядом і попрощалася до наступної лекції.

На наступній парі була англійська, й заняття здалися Сашці такими ж безглуздими й нудними, як і лекція з права. Нескінченні граматичні конструкції, вправи, які належало виконувати в загальному зошиті, знаки, які слід було здавати щомісяця. Сашці ввижалося, що час застиг. Це розпачливе відчуття навідувало її — щоправда, рідко — у школі, особливо навесні, як правило, на зборах або під час класної години…

Вона вийшла в хол, зупинилася перед щитом із розкладом. Навколо юрмилися першокурсники. Сашці довелося відтіснити якесь роззявлякувате дівчисько, щоб дістатися ближче до щита. Он як, фізкультура тричі на тиждень, а спеціальністю забито майже весь навчальний час: із Портновим, зі Стерхом індивідуальні заняття й групові. Крім того, самостійне відпрацьовування: параграфи, вправи, стерхівські «проби»…

Сашка вибралася з юрби й побрела вниз, у їдальню.

Денис М’ясковський сидів перед порожньою тарілкою, розглядаючи щось на кшталт ілюстрованого журналу з багатьма яскравими картинками — розмитими колірними плямами. Сашка, стоячи в черзі, чула його розмову з Коротковим.

— Що це в тебе? — запитав Андрій.

— Стерх видав, — сказав Денис по паузі, начебто знехотя. — А тобі хіба ні?

— Мені — книжку, — Коротков чомусь зніяковів. — Звичайну книжку… хоча…

— Андрюхо, наша черга підходить! — гукнула від стійки Оксана. — Давай талон й тягни свій бульйончик!

Трохи згодом Сашка переконалася, що в Стерха й справді був дуже індивідуальний підхід до кожного студента. Оксана, Ліза та Андрій Коротков учили введення в практику по книжках, Костя — по роздруківці, згорнутій у сувій. Женя Топорко ходила з грубим зошитом. Ще в трьох чи чотирьох Сашка бачила плеєри, щоправда, касетні. Але ніхто ні з ким не квапився ділитися успіхами — індивідуальні заняття з горбанем з першого дня стали закритою темою на курсі. Табу.

* * *

— Отже, зміст — це проекція волі на простір її додатка. Він не абсолютний і залежить від вибору простору та способу проекції. Найталановитіші з вас ще на першому курсі, працюючи з текстовим модулем, натикалися на уривки змісту. Але перший курс закінчився! Тепер ви повинні свідомо використати текстовий модуль як посередник між вами та доступним на даному етапі архівом змістів. Теоретично вам може з’явитися що завгодно, включаючи фрагмент найбільш імовірного майбутнього… До дзвінка тридцять секунд, може, в когось є запитання?

Сашка зітхнула. Тепер заняття з Портновим постали перед нею зовсім у іншому світлі. Нехай читання текстового модуля здавалося плаванням у каламутній воді, але на поверхні чекали миттєві осяяння. Навіть блоки вправ, які, перетікаючи одна в одну, утворювали в свідомості найскладніший візерунок, приносили радість.

— Топорко, у вас є запитання?

— Н-ні…

— Гаразд. Усі вільні, завтра індивідуальні заняття, старосто, складіть список… Самохіна, я вами задоволений.

* * *

Портнов хвалив її. Вона й сама відчувала задоволення від цих занять, зате уроки зі Стерхом перетворювалися на дедалі більші муки.

Вона не змогла здолати ні другого треку, ні третього. Стерх зажадав, щоб вона повернулася до першого. Сашці були неприємні ці заняття, і що далі, то більше зусиль їй доводилося витрачати, щоб просто зійти на четвертий поверх і ввійти в таку світлу й простору чотирнадцяту аудиторію.

Стрех похмурнів із кожним заняттям. У його м’якому голосі дедалі частіше прослизало роздратування.

— Сашко, я дуже розчарований. З початку семестру минуло два тижні, а ви… Таке враження, що ви свідомо саботуєте мій предмет.

— Ні. Я…

— Я вам не погрожую. Мені просто шкода… мені страшнувато за вас. Я ніколи не пишу доповідних кураторам — принаймні протягом семестру. Але взимку буде залік. А його результат — це документ. Він у відомості, у заліковій, і тут уже куратор просто зобов’язаний буде зреагувати, я нічого не зможу вдіяти.

Сашка закусила губу.

— Миколо Валерійовичу, — мовила здавленим голосом, — а може, в мене насправді немає здібностей? Просто я профнепридатна? Може, мене треба, — вона затнулася, — просто відрахувати, бо не буде пуття? Навіщо вам студенти без здібностей? Я ж стараюся, слово честі, але в мене не виходить.

Горбань доторкнувся до підборіддя довгими тонкими білими пальцями.

— Сашенько, викиньте це з голови. По-перше, ви здібні, якщо вас зарахували. По-друге, треба чесно вчитися, а не мріяти про те, як ви будете байдикувати.

— Але я чесно вчуся, — сказала Сашка. —