Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Лимонний поцілунок (кожен добре знає, що це означає!)

Сімейний якір (обідній стіл)

Серцекол (твоє перше кохання)

Завіса часу (ти бавишся в пісочниці й раптом помічаєш, що постарішав і обмочуєш штани під час сміху)

Сторона сну

Здатність бажати

Ця остання фраза стала для Семі улюбленою.

— Ми всі живемо у здатності бажати, — сказала вона. — Кожен по-різному.

32

— Рона — просто якесь жахіття, і це ще м’яко сказано, — зауважив Макс і вказав на атомну електростанцію. Вона була вже сімнадцятою на їхньому шляху від того місця, де Сона перетинається з Роною біля Ліона. Реактори на швидких нейтронах чергувалися з виноградниками й автомагістралями. Кунео облишив ловити рибу.

Вони бродили по Кюізері та його літературних катакомбах ще впродовж трьох днів. А тепер наближалися до Провансу. Уже виднілися крейдяні пагорби біля Оранжу, що здіймалися, наче ворота до південної Франції.

Небо весь час змінювалось. У розпал літа воно почало набирати темно-синього кольору від повітря над Середземним морем, де вода і небо, віддзеркалюючись, посилюють одне одного.

— Наче шари листкового тіста — блакитне на блакитному і на блакитному. Край блакитного печива, — бурмотів Макс.

Останнім часом у нього з’явилося нове захоплення: він годинами придумував, перебирав різні поєднання слів і образів, ніби грав у квача зі словами.

Іноді Макс так змішував слова, що Семі заливалася радісним сміхом. Її сміх нагадував Жанові клекіт журавля в небі.

Кунео зовсім втратив голову від Семі, навіть не зважаючи на те, що вона й досі не прийняла його пропозицію. Жінка хотіла, аби месьє Одинак спочатку розгадав таємницю.

Вона часто сиділа в рульовій рубці, граючи з месьє Одинаком у гру «так-ні-не знаю».

— У Санарі є діти?

— Ні.

— А чоловік?

— Ні.

— А два?

Вона сміялась, мов цілий ключ журавлів.

— Вона написала другу книгу?

— Ні-і-і, — протягла Семі. — На жаль.

— Вона писала «Вогні Півдня» щасливою?

Довге мовчання.

Месьє Одинак милувався краєвидами, доки Семі обдумувала відповідь.

Минувши Оранж, вони швидко залишили Шатонеф-дю-Пап позаду. До Авіньйона вони прибудуть під обід, а від старовинного папського міста Жан зможе найняти автомобіль і вже за годину добратися до Боньйо в Любероні.

Щось дуже швидко, роздумував він. І що, мені, як каже Макс, подзвонити Люкові у двері й сказати: «Привіт, Бассете, старий ти пліткарю, я колись був коханцем твоєї дружини».

— Між так і ні, — відповіла Семі. — Важке запитання. Ми ж не можемо цілісінькими днями купатися в щасті, наче ростбіф у підливі, еге ж? Щастя таке швидкоплинне. От у вас, наприклад, який був найдовший проміжок часу, коли ви почувалися щасливим?

Жан подумав.

— Майже чотири години. Я їхав із Парижа до Мазана. Хотів побачитися з коханою, і ми домовилися зустрітися в маленькому готелі з назвою «Le Siècle» навпроти церкви. Тоді я був щасливим. Усю дорогу. Співав. Уявляв її всю і співав для неї.

— Чотири години? Це неймовірно прекрасно.

— Ще б пак. Упродовж тих чотирьох годин я був щасливіший, ніж у наступні чотири дні. Хоча, коли тепер згадую той час, то я радий, що були й ті чотири дні, — Жан зупинився. — Може, ми, озираючись назад, просто думаємо, що були щасливими? Невже ми не помічаємо, що ми щасливі зараз? Чи тільки потім це розуміємо?

— Та-а-ак… — зітхнула Семі. — Це було б зовсім по-дурному.

Розмірковуючи над запізнілим усвідомленням щастя, Жан швидко й безпечно кермував униз Роною, яка в цих місцях більше схожа на море. Ніхто не стояв на березі, закликаючи їх підійти ближче і продати трохи книг. Шлюзи повністю автоматизовані, тож обслуговували з десяток човнів за раз. Їхня млява й нудна мандрівка каналами завершилась остаточно й безповоротно.

Що ближче підпливав Жан до батьківщини Манон, то частіше згадував час, який вони провели разом. Свої відчуття, коли він доторкався до неї.

Наче читаючи його думки, Семі розмірковувала вголос:

— Яка дивна ця фізична любов! Наше тіло краще пам’ятає відчуття доторку до когось, ніж наша голова слова тієї людини, — вона дмухнула на тоненькі волосинки на передпліччі. — Я пам’ятаю свого батька лише через призму його тіла. Його запах, ходу. Як клала голову на його плече, або відчуття моєї руки в його долоні. Єдине, що можу пригадати про його голос, це як він часто казав: «Моя маленька Саса». Мені не вистачає тепла його тіла й досі бісить, що він більше ніколи не підійде до телефону, навіть якщо мені треба сказати йому щось дуже важливе. Боже, це доводить мене до божевілля! Але найбільше мені не вистачає його тіла. У кріслі, де він завжди сидів, тепер немає нічого, крім повітря. Дурного, порожнього повітря!

Месьє Одинак кивнув.

— Проблема в тому, що люди, і переважно жінки, думають, що для того, аби їх кохали, у них має бути ідеальне тіло. Але все, що потрібно, — це бути спроможним кохати і бути коханим, — додав він.

— О, Жане, будь ласка, скажіть це на весь світ, — засміялася Семі й простягла йому бортовий мікрофон. — Нас кохають, коли ми кохаємо. Ще одна істина, яку всі забувають. Ви помічали, що більшість людей хочуть, аби їх любили, і згодні робити для цього все що завгодно? Мучити себе дієтами, важко працювати, носити червоне спіднє… Якби вони любили з такою ж енергією, алілуя, світ був би прекрасний і вільний від корекційних колготок.

Жан засміявся разом із Семі. Він подумав про Катрін. Після зустрічі вони обоє були надто делікатні, дуже вразливі і прагнули більше бути коханими, ніж набратися сил і мужності, щоб самим кохати. Кохання потребує великої відваги і не обіцяє нічого. Чи стане в нього снаги знову покохати по-справжньому?

Чи Катрін хоч читає мої листівки?

Семі була гарним слухачем. Вона вміла не лише уважно вислухати, а й підтримати розмову. Жінка розповіла йому, що їй довелося працювати вчителькою в Мельхнау в Швейцарії,