Андре Жід - Фальшивомонетники

— І це навіть не те, що я хочу зробити. Я хочу показати з одного боку реальність, показати з другого боку зусилля, яких автор докладає, щоб стилізувати її, зусилля, про які я вам щойно казав.

— Мій бідолашний друже, ви доб’єтеся тільки того, що ваші читачі повмирають від нудьги, — сказала Лора.

Неспроможна далі стримувати посмішку, вона вирішила дати собі повну волю й засміялася вголос.

— Зовсім ні. Щоб досягти такого ефекту, слухайте уважно, я вигадав персонаж романіста, якого я зроблю головним героєм твору. А сюжетом книжки, якщо хочете, буде саме боротьба між тим, що пропонує йому реальність, і тим, що він намагається з неї зробити.

— Так, так, розумію, — чемно зауважила Софроницька, яку Лора своїм сміхом майже привернула на свій бік. — Це може бути цікавим. Але знаєте, в романах завжди небезпечно зображувати інтелектуалів. Вони навіюють на читачів смертельну нудьгу. Автор нічого не може вкласти в їхні уста, крім несосвітенних нісенітниць і всьому, що їх стосується, вони надають абстрактного вигляду.

— А потім, я добре знаю, чим усе це закінчиться! — вигукнула Лора. — В образі цього романіста ви неминуче намалюєте самого себе.

Розмовляючи з Едуаром, вона віднедавна перейшла на глузливий тон, який дивував її саму й тим більше вибивав із рівноваги Едуара, що він бачив його віддзеркалення в лукавих поглядах Бернара.

— Аж ніяк. Я докладу всіх зусиль, щоб зробити його неприємним суб’єктом, — заперечив Едуар.

Та Лору вже ніщо не могло зупинити.

— Тим гірше. Адже всі впізнають у ньому вас, — сказала вона, вибухнувши таким невтримним сміхом, що всі троє приєдналися до неї.

— А план цієї книжки ви вже склали? — запитала Софроницька, намагаючись знову набути серйозного вигляду.

— Звичайно ж, ні.

— Чому?

— Ви повинні зрозуміти, що план для книжки такого жанру є принципово чимось неприйнятним. Усе в ньому було б фальшивим, якби я став щось вирішувати наперед. Я сподіваюся, що реальність продиктує мені його.

— Але мені здалося, ви хотіли відійти від реальности.

— Мій романіст прагнутиме відійти від реальности. Але я знову й знову повертатиму його до неї. Правду кажучи, в цьому й буде сюжет: боротьба між фактами, які пропонує реальність і реальністю ідеальною.

Відсутність логіки в його твердженнях була очевидною, вона, можна сказати, різала очі. Не випадало сумніватися в тому, що під черепом Едуара співіснували дві непримиренні вимоги й що він виснажив усі свої сили, намагаючись їх примирити.

— І далеко ви вже просунулися? — чемно запитала Софроницька.

— Залежить від того, що ви під цим розумієте. Якщо йдеться про книжку, то правду кажучи, я ще не написав жодного рядка. Але роботу я вже зробив велику. Я думаю про неї щодня й без перерви. Працюю я в дуже дивний спосіб, про який зараз вам розповім. День за днем я занотовую у свій записник стан мого роману в моїй уяві. Атож, це щось подібне до щоденника, як ті записи, що їх мати робить про свою малу дитину... Тобто замість задовольнитися розв’язанням певних проблем, кожну з них, мірою того як вона постає (а кожен твір мистецтва — це лише сума або результат розв’язання певної кількости дрібних послідовних проблем) кожну з таких проблем я ретельно описую, я її вивчаю. Якщо хочете, цей записник містить у собі критику мого роману або, якщо висловитися точніше, критику роману взагалі. Подумайте, з яким інтересом прочитали б ми такий записник, якби його нам залишив Дікенс або Бальзак; якби нам у руки потрапили щоденники авторів, які написали «Сентиментальну історію» або «Братів Карамазових»; історії про те, як створювався твір, як він зароджувався! О, це було б надзвичайно цікаво... Такі записи були б цікавішими, ніж сам твір...

Едуар плекав туманну надію, що його попросять прочитати свої записи. Але жоден із трьох інших не виявив анінайменшої цікавости. Натомість:

— Мій бідолашний друже, — сказала Лора зі смутком у голосі. — Я не маю найменшого сумніву, що ви ніколи не напишете цей роман.

— Ну то й що! Я зараз скажу вам одну річ, — вигукнув Едуар у пориві якоїсь дивної відвертости. — Мені однаково. Атож, якщо я не зможу написати цю книжку, то це лише означатиме, що історія книжки цікавила мене більше, аніж сама книжка; що вона зайняла її місце. Можливо, так буде й ліпше.

— А чи ви не боїтеся, що, покинувши реальність, ви заблукаєте в регіонах безнадійних абстракцій і напишете роман не про живих людей, а про ідеї? — боязко запитала Софроницька.

— То й нехай! — вигукнув Едуар із подвоєною енергією. — Невже через тих дурнів, які заблукали на цій дорозі, ми повинні осудити роман ідей? Під виглядом роману ідей нам досі пропонували лише бридкі ілюстративні романи. Але йдеться тут не про те, зрозумійте. Ідеї... ідеї, признаюся вам, цікавлять мене більше, ніж люди; вони мене цікавлять більше, аніж будь-що інше. Вони живуть; вони воюють; вони агонізують, як і люди. Природно, можна стверджувати, що ми пізнаємо їх тільки через людей, як ми пізнаємо вітер через очерет, який він нагинає. Та все одно вітер важливіший, ніж очерет.

— Але ж вітер існує незалежно від очерету, — наважився втрутитися Бернар.

Його втручання примусило стрепенутися Едуара, який чекав його вже давно.

— Так, я знаю. Ідеї без людей існувати не можуть. Але в цьому й полягає патетика: вони живуть їхнім коштом.

Бернар слухав усе це з пильною увагою. Він був настроєний вельми скептично, й Едуар здавався йому мало не пустим мрійником. Але зрештою красномовність останнього зворушила його; він відчував, як під вітром цієї красномовности гнеться та нахиляється його думка; але, казав собі Бернар, як і очерет, після того як пролетить вітер, думка теж випростується. Він згадав, чого його навчали у школі: людиною керують пристрасті, а не ідеї. А Едуар тим часом говорив далі:

— Те, що я хотів би зробити, зрозумійте мене, скидається на «Мистецтво фуґи». І я не бачу, чому те, що стало можливе в музиці, неможливе в літературі...

На що Софроницька відповіла, що музика — мистецтво математичне й до того ж, якщо залишити тільки цифри й знехтувати пафос та гуманістичну спрямованість, Бах домігся лише того, що створив абстрактний шедевр нудьги, такий собі астрономічний храм, куди могли проникнути лише рідкісні втаємничені. Едуар відразу