Стівен Кінг - Чотири після півночі

колір. Ну, я й подумав, якщо щось може вицвітати, коли воно більше не в літаку, то, може, якщо занести вицвілу річ досередини літака, тоді…

— Ненавиджу перебивати, — м’яко втрутився Боб, — але я гадаю, якщо ми маємо намір спробувати повернутись назад, нам варто розпочати цей процес якомога швидше. Цей звук, який ми чуємо, він мене непокоїть, але є дещо інше, що непокоїть мене ще дужче. Цей літак, він не є закритою системою. Гадаю, існують серйозні шанси, що невдовзі він почне втрачати свою… свою…

— Свою часову недоторканність? — припустив Алберт.

— Так. Добре сформульовано. Будь-яке пальне, яке ми заллємо в його баки, може горіти зараз… але за кілька годин, можливо, вже ні.

Неприємна думка навідала Браяна: це пальне може перестати горіти на півдорозі через усю країну, коли «767-й» перебуватиме на висоті 36 000 футів. Він розтулив було рота, щоби сказати їм це… та тут же знову його стулив. Що хорошого дало б занесення такої думки їм у голови, коли вони проти цього нічого не можуть зробити?

— Як почнемо, Браяне? — запитав Нік чітким, діловим тоном.

Браян прокрутив весь процес у себе в голові. Буде трохи незручно, особливо працювати з людьми, чий досвід з літальними апаратами, либонь, починався й закінчувався моделями літаків, але він вважав, що це можливо зробити.

— Ми почнемо з того, що заведемо двигуни і підкотимося якомога ближче до дельтівського «727-го», — сказав він. — Коли під’їдемо, я вимкну двигун правого борту, а лівий залишу крутитися. Нам пощастило. У нашого «767-го» паливні баки в крилах і є система допоміжних силових установок, які…

Пронизливий, панічний крик доплив до них, прорізавши те фонове джеркотіння, наче виделкою хтось шкрябонув по чорній сланцевій дошці для письма. Потому вгору по сходах застукотіли кроки. Нік обернувся в той бік, і його руки піднялися в жесті, який Алберт відразу ж впізнав; колись він бачив у себе в школі, як дехто з фанатів бойових мистецтв практикував цей рух. Це була класична оборонна позиція тхеквондо. За мить у дверях з’явилося бліде, перелякане обличчя Бетані і Нік розслаблено опустив руки.

— Ходімо! — закричала Бетані. — Ви мусите піти!

Захекана, вона важко дихала і поточилася назад на платформу трапа. Якусь мить Алберт з Браяном були впевнені, що зараз вона перекидом полетить униз по крутих сходинках, зламавши по дорозі собі в’язи. Та тут же Нік стрибнув уперед, ухопив її рукою за карк і засмикнув назад у літак. Здається, Бетані навіть не усвідомила, що побувала на волосині від смерті. Темні очі дівчини пропалювали їх з білого кола її обличчя.

— Прошу, ходімо! Він ударив її ножем! Боюся, вона помирає!

Нік поклав руки їй на плечі і нахилився, немов збирається її поцілувати.

— Хто кого вдарив ножем? — спитав він дуже спокійно. — Хто помирає?

— Я… вона… м-містер Т-Т-умі…

— Бетані, скажи «чайна чашка».

Вона вирячилася на нього, очі шоковані, не розуміючі. Браян дивився на Ніка так, ніби той здурів.

Нік легенько струснув дівчину за плечі.

— Скажи «чайна чашка». Зараз же.

— Ч-ч-чайна ч-ч-чашка.

— Чайна чашка і блюдечко. Скаже це, Бетані.

— Чайна чашка і блюдечко.

— Гаразд. Краще?

Вона кивнула:

— Так.

— Добре. Якщо відчуєш, що знову втрачаєш над собою контроль, відразу ж промов «чайна чашка» й отямишся. А тепер — кого вдарили ножем?

— Ту сліпу дівчинку. Дайну.

— Чортове лайно. Гаразд, Бетані. Тільки…

Нік різко підвищив голос, тільки-но він побачив, що Браян услід за Бетані вирушив до трапа, а за ним і Алберт.

— Ні! — чітким, жорстким голосом гаркнув він. — Ані руш, нахер!

Браян, який два тури відслужив у В’єтнам і пам’ятав, як виконується беззаперечна команда, зупинився так раптово, що Алберт з розгону ткнувся обличчям йому в спину.

«Я знав, — подумав він. — Я знав, що він перебере на себе провід. Це було просто питанням часу й обставин».

— Ти знаєш, що саме трапилося чи де зараз той наш паскудний попутник? — спитав Нік у Бетані.

— Той дядько… той дядько в червоній сорочці сказав…

— Гаразд. Не треба.

Він кинув погляд на Браяна. Червоними від люті очима.

— Ці чортові дурні залишили його самого. Власною пенсією на це закладаюсь. Ну, такого більше не станеться. Наш містер Тумі утнув свій останній фокус.

Він знову подивився на дівчину. Вона понурила голову; волосся журливо звисало їй на обличчя; вона глибоко вдихала повітря уривчастими, сльозливими схлипами.

— Вона жива, Бетані? — м’яко запитав Нік.

— Я… я… я… я…

— Чайна чашка, Бетані.

— Чайна чашка! — крикнула Бетані, піднявши на нього свої мокрі, почервонілі очі. — Я не знаю. Вона була жива, коли я… розумієте, побігла по вас. Зараз, може, вона вже й мертва. Він її справді сильно вдарив. Господи, ну чому ми в це вляпалися з таким йобаним психом? Хіба нам без цього не вистачало лиха?

— І ніхто з вас, хоча ви мусили б наглядати за цим парубком, не має жодного уявлення, куди він дівся після нападу, так?

Бетані затулила долонями обличчя і заридала. В цьому була вся відповідь, якої бодай хтось міг потребувати.

— Не треба так суворо на неї, — тихо промовив Алберт і обняв Бетані за талію. Вона поклала голову йому на плече і заридала ще тужливіше.

Нік делікатно відсторонив юну пару вбік.

— Якщо мені варто когось ганити, Козирю, то це самого себе. Я мусив би залишитися там. — Він обернувся до Браяна. — Я повертаюся в термінал. Ви — ні. Містер Дженкінс тут майже напевне правий; часу в нас обмаль. Не хочу думати, як мало ми його маємо. Заводьте двигуни, але літак поки що не рухайте. Якщо дівчинка жива, нам потрібен трап, щоб занести її на борт. Бобе, ви до підніжжя трапа. Стерегти проти того мудака Тумі. Алберте, ви йдете зі мною.

Потім він сказав таке, від чого всі закрижаніли.

— Я замалим не сподіваюся, що вона вже мертва, помилуй мене Господи. Якщо так, це заощадить нам час.

2

Дайна не померла, навіть не знепритомніла. Лорел зняла з неї темні окуляри, щоби витерти піт, який виступив на обличчі дівчинки, і широчезно розплющені, глибоко карі очі Дайни невидюче дивилися в зеленкувато-блакитні очі Лорел. Поза нею стояли пліч-о-пліч, з тривогою дивлячись долі, Дон і Руді.

— Мені так жаль, — уп’яте повторив Руді. — Я дійсно думав, що він вимкнувся. Вимкнувся впень.

Лорел його ігнорувала.

— Як ти, Дайно? — ласкаво спитала вона.

Як не хотілося Лорел дивитися на дерев’яну ручку ножа, що проросла з переду сукні дівчинки, а відірвати очей від неї їй було несила. Крові було дуже