Степан Далавурак - Чарівне горнятко

далі. Бачить візник, що з паном справи кепські, що ще, до лиха, справді дуба дасть, — зразу й дорогу вже знайшов.

Заїхали у якесь село. А пан плете ногами до першої ж хати. Забув і за умову: на очах у візника накинувся на хліб, який побачив на столі.

Отак провчив наймит жадібного пана. Щоправда не задармо: взяв од нього потрійну платню.

ПРО СКУПОГО БАГАЧА[63]

Один багач був дуже скупий. Коли наймав собі робітника, ставив перед ним миску борщу. Якщо голодний надто запопадливо накидався на їжу, скупердяга показував йому на двері:

— Іди, небоже, шукати собі деінде роботи, бо в тебе писок, як ворота. З таким апетитом ти мене до тижня жебраком зробиш!..

І проганяв. А коли когось наймав, то так його, бідолашного, годував, що той сам від нього утікав.

Почув про цього скнару один кмітливий парубок і надумав провчити його. Добре попоївши та ще прихопивши з собою шматок сала, він найнявся в багатого.

Другого ж дня господар загадав піти в ліс — заготовити дерево на нову конюшню. Сіли снідати. Сам багач їсть м'якушку з хліба, наймитові скоринки підсовує. А тому і байдуже!

Працювали в лісі, поки сонце не зійшло з полудня. Зголоднів хазяїн, не витримав такого посту й каже:

— Уже пора щось на зуб покласти.

— Може, й пора, — відповідає наймит. — Але мені їсти ще не хочеться.

— Як же це так? — не вірить багач.

— Я, — сміється парубок, — наївся сухих скоринок. Поки вони в череві не розм'якнуть, доти я не потребую їсти.

«Ех, прогадав! — почухався хазяїн. — Пожди-но, вдруге я буду хитріший!»

Наступного дня зробив навпаки: віддав наймитові всю м'якушку хліба, а сам поїв скоринки. Після сніданку подалися молотити жито. Ще було далеко до обіду, а багач охляв — ні руками, ні ногами не може ворухнути. — Бо на сухих скоринках довго не потягнеш!

Зиркає на наймита, а тому й за вухом не свербить. Ціп так і витанцьовує в його дужих руках.

— Ходімо вже їсти! — жбурнув багач ціпа на снопи.

— Ні, хазяїне! Не годиться кидати роботу, коли не обід! — відповідає наймит. — До обіду можна домолотити той стіжок!

— А ти не голодний? — застогнав багач.

— Чого би був голодний? Вранці ото наївся м'якушки, а вона у животі застала ще вчорашню скоринку. Виходить, що я добре наївся у вас хліба…

«Он воно що! — міркує скупий. — Віднині я вже хліба ділити не буду».

Вдався до нових хитрощів. Щоб наймит менше їв, почав йому давати наперед до їжі по кухлю води. Але парубок був хитрий! Випив перед обідом один кухоль води, і попросив:

— Хазяїне, дай ще!

— Гм, а це навіщо?..

— Коли вип'ю багато води, черево роздувається, і я можу більше страви з'їсти. Кидаю ложку за ложкою, як за драбину!

«Ну й дурень із мене!» — вилаявся багач і перестав давати наймитові води до того, як мав їсти. А той, звісно, й не наполягав…

Отак кмітливий парубок відучив багача від його поганої звички.

ЯК ГУЦУЛ НАЙМАВСЯ У ПОПА[64]

Якось один піп трохи підпив у війта на хрестинах і почав вихвалятися.

— Я в самому Римі п'ять років навчався. Не знайдеться у світі такого, аби мене круг пальця обвів.

Почув таке кмітливий гуцул, що служив у війта, і вирішив провчити хвалька.

От другого дня пішов до попа.

— Тобі чого?.. — питає панотець.

— Прийшов я до вас, паночку, проситися на службу.

— А що робити вмієш?..

— Що скажете, отче, те й робитиму, — показав гуцул здоровенні кулаки. — Навіть зварити дещо можу.

— Е, ні, до цього в мене є кухарка, а от до ціпа — добрий робітник пригодився би. Молотити вмієш?..

— Чому не вміти? Вмію, отче.

— А яку тобі платню на рік положити?

— Я, прошу отця духовного, самітній, як палець, то мені багато і не треба. Дасте на рік три корці пшениці. Та й, звичайно, будете мене, як свого слугу, одягати й годувати.

Зрадів піп, що такому дужому і молодому наймитові так мало платити, та й квапливо каже:

— У мене в усьому мусить порядок бути. Тож ходи, легіню, до покою, покличемо паламаря й дяка і при свідках умову складемо, аби ти від своїх слів потім не відмовився.

Піп послав за свідками. А коли ті невдовзі прийшли, стали писати договір. От піп і каже:

— Якщо ти, легіню, будеш мені погано робити, то я тебе прожену й зернини не дам.

— Як так, то й так, — погодився гуцул. — А коли ви, отче, порушите умову, віддасте мені наперед усю платню за рік.

Так і записали.

Другого дня вранці піп вийшов на ґанок — поглянути, як це новий наймит орудує ціпом. Та ба! Щось не чути на току роботи. Панотець послав наймичку розшукати лежня.

Метнулася наймичка в стодолу і через мить вистрибнула звідти червона як рак.

— Він… Він… Ой, не можу…

— Що ж він? — допитувався піп.

— Та підіть погляньте…

Розсердився піп, подався до стодоли. Дивиться: сидить наймит на свіжому сіні, у чому мати народила, схрестив на грудях руки.

— Це так ти мені служиш, дармоїде? — затіпався у гніві панотець.

— А що ж мені робити? — спокійно каже наймит. — Я ж на вас, панотче, від самого досвітку чекаю. А вас як нема, так і нема.

— Що ти плетеш, дурню?

— Ой, і коротка у вас пам'ять, отче. Ми ж домовилися при свідках, що ви мене будете одягати й годувати. Забули? Ото я й жду, коли ви мене одягати прийдете. Та й перекусити вже не вадило б…

Аж тепер зрозумів піп, що пошився в дурні, але було пізно.

Довелося попові-хвалькові відміряти хитрому гуцулові три мішки зерна.

ЯК ПІП ЗЛІЗАВ ІЗ ВОЗА[65]

Якось один селянин віз попа до хворої дружини. Бідна конячина аж у дугу гнеться, бо й віз нелегкий та й попи-ще, нівроку, гладенький. Під горб зовсім пристала. Зліз селянин із воза, вперся плечем в розвору — пособляє змученій коняці.

А на те надходить якийсь сторонський чоловік.

— Гов! Тпру! — підняв палицю і — на селянина: — Он де я тебе здибав! Тепер ти вже не викрутишся з моїх рук!

Селянин здивовано витріщився на незнайомця.

— Що, вже забув? — вигукує далі чоловік. — То я нагадаю. За віщо ти минулого тижня відбатожив мого попа посеред дороги? Чого блимаєш очима? Око за око, зуб за зуб! Тепер полатаю боки твоєму попові!

Він вихопив у спантеличеного селянина батога та як уперіщить