Вікторія Амеліна - Дім для Дома

Мама Оля любила Польщу, як Маша — Німеччину. Хоч курка, звісно, й не птиця, як казали про Польщу.

— Та яка різниця? — не здається Тамара. — А скриню  відчиняти не треба просто тому... — вона задихається з обурення. — Тому, що кому воно взагалі треба? Ну нікому ж.

Полковник іде геть зі своїм уламком антени. Я йду за ним. Намагаюся прочитати його почуття. Бо я думав, що знаю вже про цього старого майже все, але тепер дивлюся, як вперше. Що це за дивна історія? Так багато говорять тільки в одному випадку...

Коли міста щось приховують, вони обростають легендами й пам’ятниками. Коли люди приховують — вони розповідають історії, довгі історії.

І я враз пригадую, що полковник заходить іноді до спальні — тоді, коли нікого немає. І щось ляскає та рипить, як старе залізо. Ні, як же це я не зрозумів раніше? У полковника має бути страшний секрет. Інакше чому в ванній, роздивляючись шрам, він шепоче «Pulkownik w krwi»? Чому недолюблює Бога? Й собак, якщо вже згадувати всі «дивацтва»...

Так Цілики вкотре відмовляються допомогти Марусі. А я перестаю довіряти полковнику.

Що він, цікаво, приховує? Щоденники з граматичними помилками? Військові трофеї, якими пишатись складніше, ніж трофеями тестя зі столиці Третього Рейху? Африканські маски, привезені з секретних завдань? Фотографії голих коханок? Чи розбомблених міст на краю світу?

Одного разу я чую уривок розмови:

— І як я їй поясню? Це ж ненормально! А Маруся так поважає діда... — жаліється Мама Оля.

— Раз поважає, то поважатиме й далі, — карбує старша сестра. — Що тут такого? Таке було життя. А ти її поселила в кришталевому замку! Бальні сукні бабусі... Тьху! Дівці дванадцять!..

Тамара свариться натхненно, і я відчуваю: зараз мені відкриється саме та страшна таємниця, але — чути кроки старого. Жінки замовкають. І більше вже не говорять про це. Вони ж взагалі мало говорять поміж собою, тим більше Маруся більше вже не заводить розмов про скриню — навчилась.

— Нічого, — каже мені. — Хтось же має нам підказати, де знайти майстра.

Та в Марусі чомусь немає друзів серед однолітків. Може, вони бояться її. Чи просто не розуміють дівчинку з недоречною усмішкою, що товкмачить усім про два дивні свої бажання: побачити батька та відчинити залізну скриню. Це ж не мрії, а так, примхи дитячі. Серед дітей — і, мабуть, лише серед них — дитячість не в моді.

Та в Марусі все-таки є друзі. По-перше, я. Ну, а якщо серйозно, то взяти хоча б Надію Іванівну. Або Маріка. Так-так, того самого водія мерседеса й збирача данини... Дивні дружби, я знаю. Так і дівчинка в мене дивна.

З Надією Іванівною ми іноді зустрічаємося — годуємо разом шановних господарів міста. Я їх не ганяю більше. Надія Іванівна та Маруся обговорюють книжки з бібліотеки.

Лише іноді скаже:

— Скільки можна вже перечитувати? Твоя книжка ніби більша була... Давай почитаю тобі

Смішно, так, ніби, набрані шрифтом Брайля, книжки стають якимись інакшими. Щиро кажучи, я сподівався, що це в Мами Олі пройде й вона більше допомагатиме доньці. Але ні. Книжки в Марусі — таємні. І переважно прогулянки наші також — таємні.

Так, ми знову тікаємо. Брешемо про однокласників, які проводжають Марусю до самих дверей квартири, та все стидаються завітати на чай. І Маруся все ще шукає ключ.

Надія Іванівна знизує плечима. Ключ, звісно, можна було би виготовити. Та якщо скриня належала бабусі, то тепер, певно, належить сестрам і діду — без їх згоди відчиняти скриню не можна, неправильно.

— Поговори з ними, Марусю.

— О, скільки я говорила! — Маруся махає рукою. — Все марно.

Та ще є Марік. Наш Марік справді ще сам дитина — тільки вдає дорослого. І всі підприємці в окрузі начебто вірять — і платять йому. Всі, крім власника антикварної лавки. Той і далі гарно розповідає, що торгівля не йде. Костя вірить. Він взагалі покладається на знання Генріха в антикварній справі. Сам він, виявляється, попри своє «поганяло», на тому знається геть погано. Його й з історичного виперли ще після другого курсу.

Справжній антиквар, пан Генріх, підозрюю, свого партнера обманює просто таки масштабно, — радить залишати у себе дешеві картинки, написані кілька років тому «під старовину», а цінні речі скуповує до крамниці за безцінь. Пан Генріх вважає: крадія не гріх обкрадати. Але ж, якщо подумати, звідки взагалі береться весь цей антикваріат? Принаймні частину, я думаю, просто вкрадено з львівських помешкань. Не найгірші, але смутні часи — я вже погоджуюсь з цим.

Але діти щасливі. Марік ганяє на мерседесі, катає малу, потім, сидячи на сходах ротонди в парку, грає нам на гітарі. Співає щось таке гарне «

— У мого діда теж була сестра, здається, — каже Маруся. Цікаво, такого не чув навіть я.

— Що значить «здається»? — запитує Марік.

— Ну... не знаю. Просто він якось сказав, що була сестра. А тепер не говорить.

Ми заходимо до антикварної лавки, й діти змовкають. Пан Генріх і цього разу не радий мені. Зате Марусі всміхається, навіть дарує дещо — монетку. Старезну, таку, що пахне руками давно вже померлих львів’ян. Маруся обмацує чіткий профіль:

— Що це означає «AVSTRIAE IMPERATOR»? Імператор австрійський, так? — запитує раптом.

— Що-що? Нічого собі... — сплескує руками Генріх. — Я, звісно, чув, що у вас якісь особливо чуткі пальці...

— Ні-ні, — виправдовується Маруся. — Пальці зовсім звичайні. Я просто тренуюся. Дідусь наклеює на друкарку опуклі букви. Я, звісно, пам’ятаю розташування клавіш, але...

Дивна думка, треба сказати. Але тоді я не зважив на ці слова.

— Напевно. І я була б така рада вам допомагати! Я ж обожнюю впізнавати речі. Ми в дитинстві грали в Атлантиду, це коли... — і Маруся розповідає про ту стару гру.

Але на тому все й закінчується.

Я вже казав, що вилазки наші таємні, тож у нас небагато часу — Попелюшці слід рушати додому.

А ключ? Ні, Генріх таки нічим не може допомогти. І Марік задкує, хоча й обіцяв всі ключі міста. Та з Маріком ясно — це Костя, певно, сказав йому не допомагати зі скринею... Але ж не буде біди, якщо він проведе Марусю до майстра? Чи буде? Та чомусь Марік вирішує це зробити:

— Тільки