Вікторія Амеліна - Дім для Дома

за малою пригляне. Марік дітей любить, бо сам, — чоловік переходить на шепіт: — сам ще дитина. навчився таки. Я буду-буду тими самими гусами — я спробую врятувати ще Олин Рим. Бо Madonna della Likarnya, може, й пробачить «розпусту», серце полковника — ні. І я б’юся в двері, я галасую.

І ось вони йдуть, тягнуть мене за собою — нібито пора вигуляти. А я думаю, краще би я потерпів.

Спершу я впевнений, що прямуємо ми до Антиквара, але ні — прямо до нас, на Лепкого. Скриню ж бо відчиняти. Невже справді відчинять? Зламають відмичкою великий старий замок?..

— А ви живете так, наче при Брежнєві, — дивується гість. Розглядає килими й металеві ліжка. — А що це? — питає раптом.

— Що?

Костя вказує пальцем нагору, туди, де на стелі дубове листя та жолуді. Та він не про них — він про мелодію. Ми й не помічаємо вже, так звикли:

— А! Це дівчинка поверхом вище. Вчиться на піаніно. Не дуже талановита, так? — вимушено сміється Оля.

— А це... Бетховен?

— Поняття не маю. Мама дуже хотіла, щоби ми вчились в музичній школі, але ми ж переїздили...

— Я можу купити піаніно твоїй доньці.

Тиша. Навіть сусідка згори раптом припинила мучити інструмент. І ясно, що треба б щось вирішити — відчинити скриню чи зняти одяг. Чи просто піти на кухню поставити чайник.

Місто лізе до кімнати крізь прочинені вікна — запахами та голосами, кленовим листям, чужими вікнами та очима. Костя зачиняє двері в кімнату поворотом ключа — пізно тікати. Оля і не збирається — тягне квітчасті штори й старанно прикриває щілини. Щоби ніхто й нічого не бачив. Навіть Богородиця з лікарні. Гість витягає зв’язку відмичок, кладе на скриню. Це ж треба — приніс, так, ніби справді прийшов, аби відчинити її. Не знаю, чому мене це раптом так бісить.

Оля стискає руки в кулаки, як її батько. Наче сама вона теж — зачинена. Чоловік щось шепоче. Здається, він каже: треба бути щасливою.

— Ну хоч трошечки треба, Олю.

Але нічого в повітрі не нагадує щастя. Відгонить страхом. І ще чимось дуже живим у збудженій крові.

Про що думає жінка, коли чоловік цілує її коліна? Про нього? Про себе?

Я припускаю: Madonna della Likarnya — це раз, стара, ще радянська білизна — два, донька — три, зникла племінниця — це чотири.

Ліжко скрипить. Чоловік дихає, як стара машина. Знову грають поверхом вище «Оду до радості». Тільки ні звуку від Олі. Рипить шкіряна куртка. Чому Костя її не зняв? Не розумію, нічого не розумію — ні звуку від Олі. Не знаю, чому. Так довго. Може, вона померла?

Місто лізе до кімнати крізь щілини в стареньких шторах — Олі не вдалося позбавитись від щілин. І від страху — раптом побачить хто... Місто лізе у ліжко. Й раптом я знаю — сходами вже підіймається важко старий чоловік. Це полковник чомусь набагато раніше, ніж треба, повертається з дачі.

Рипить шкіряна куртка. Come sing a song of joy… тада-да-да... — дівчинка поверхом вище. Запах полковника ближче, ліжко скрипить, тільки ні звуку від Олі. Ні, я чомусь

— Тупий пес, — каже Антиквар глухо, й запах сперми заливає нарешті кімнату.

Оля вдягається, коли полковник уже повертає ключ у замку. Оля наказує Кості залишатись в кімнаті. Йому все одно.

— Тато просто забув відро для малини.

— Та невже? — посміхається Антиквар.

Він відчиняє вікно й курить у місто — без дозволу. Біла полковникова голова й синє відро зникають із поля зору, й Оля зітхає з полегшенням. Антиквару байдуже. Антиквару добре. Мовчки він слухає, слухає, слухає: жінки після всього часом такі балакучі. Оля говорить про зникнення дівчини, про гроші на лікування. В Антиквара, здається, болить голова.

— Щось придумаємо, — він бере відмички й підкидує їх угору — ловить, і — згадує: — А скриню-то відчинити?

— Та вона відчиняється. Просто не треба Марусі туди... Не кажи їй.

— Не питання, — киває Костя, й ховає відмички назад, у кишеню. — Я не скажу. 

Великі прогулянки малої

 Листя на клені вже сухе, як була бабусина шкіра, — Маруся витягує руку, аби пересвідчитися. Мати свариться: небезпечно перехилятися. Та й взагалі все небезпечно. Сперечатись з нею немає сенсу. Боюся, одного дня Маруся просто втече, далеко, назавжди, як її старша сестра. Може, до батька, в Америку. Та поки що скриня та сліпота тримають Марусю у Львові — надто важкі, щоб їх забрати з собою.

— Мамо, скажи, а де виготовляють ключі?

Усі мовчать і безкарно переглядаються.

— Марусю, замки для того й існують, аби їх не міг відчинити той, хто не має ключа, — врешті відповідає Оля. Й вже рішучіше, сміливіше вигадує: — Ну а навіть якщо є майстри, що тоді? Ти ж розумієш, сонечко, ми не зможемо віднести скриню до майстра.

— Так, але, якщо хтось загубить ключ від квартири... — починає мала, та її перебиває старий.

Він зупиняється на порозі кімнати. В руках у нього, як ніж, сріблястий уламок антени, яку він раз у раз чіпляє до старої радіомушлі. Іноді полковник здається усюдисущим.

— Не кожен майстер зробить ключ по замку, качко. Можна й зламати так, що не відчиниш ніколи. Ось був випадок, зламався старий замок. Це було недалеко від штабу Армії, в Легниці, одразу за великим квадратом два...

І старий розповідає довгу й геть неправдоподібну історію. П’яний солдат на газику збиває полячку. У кишені гнеться — непоправно — єдиний ключ до замка. Той ключ відчиняв модне серед радянських офіцерів кафе. Приводять майстра — й тільки на гірше... Замок не відчинити ніколи — доводиться бити вікно.

Не дуже правдоподібно, та й до чого це тут? І не лише я так думаю:

— Дурна історія, — каже Тамара. — Все це брехня. Ясно ж все, тату. Просто хтось не хотів більше наливати

Та Мама Оля, певно, не знає.

— Я не вчителька. Я працюю в кіоску, — каже, ображена на сестру