Джоджо Мойєс - Після тебе

— Якщо ви справді не вірите мені, можна зробити аналіз. — Лілі склала руки на грудях. — Мені від вас нічого не треба. Я не хочу жити у вас. І гроші в мене є, якщо вас це непокоїть.

— Я навіть і не знаю, що…

— Не треба вдавати такий жах. Я не заразна хвороба, яку ви щойно отримали. Я просто ваша онука. Господи!

Місіс Трейнор повільно опустилась у крісло та підняла тремтячу руку до голови.

— З вами все добре, місіс Трейнор?

— Я не знаю, чи я… — Вона заплющила очі й наче зникла десь у собі.

— Лілі, я думаю, нам краще піти. Місіс Трейнор, я залишу ось тут свій номер. Ми приїдемо, коли ви трошки оговтаєтесь від цієї новини.

— Кажи за себе. Я не приїду: вона думає, що я брешу. Господи, що за родина!

Лілі дивилася на нас обох і не могла повірити в те, що відбувається. А потім вилетіла з маленької кімнати, дорогою зачепивши якийсь горіховий столик. Я обережно поставила столик на місце разом зі срібними скриньками, що на ньому стояли.

Обличчя місіс Трейнор приголомшено перекосилося.

— Пробачте мені, місіс Трейнор. Я правда намагалася з вами поговорити до того, як ми приїдемо.

Почулося, як грюкнули вхідні двері.

Місіс Трейнор зітхнула.

— Я не читаю пошту, якщо не знаю, від кого лист. Мені писали. Писали огидні листи. Писали різні речі про те, що я… Я не відповідаю майже ні на що тепер. Рідко повідомляють щось, що мені треба почути, — вигляд у неї був спантеличений, утомлений та крихкий.

— Пробачте. Мені дуже шкода. — Я підхопила сумочку та втекла.

— Навіть не кажи нічого, — пробурмотіла Лілі, коли я сіла в машину. — Не треба, добре?

— Нащо ти це робиш? — Я витягла ключ. — Нащо все зриваєш?

— Та я відчула що вона про мене думає, від самого її першого погляду!

— Вона — мати, що дуже болісно переживає втрату сина. Ми повідомили їй неймовірні новини, це для неї шок. А ти вилетіла, наче з пожежі! Треба було дати їй час, щоб усе це усвідомити! Нащо ти всіх від себе відштовхуєш?

— Та що ти взагалі про мене знаєш?

— Знаю, що ти наче навмисне руйнуєш стосунки з будь-ким, хто хоче бодай трохи з тобою зблизитися.

— Господи, знов ти про свої дурні колготки? Що ти взагалі знаєш про життя? Ти постійно стирчиш сама у своїй чортовій квартирі — до тебе навіть не заходить ніхто. Навіть твої батьки думають, що ти невдаха. Тобі бракує мужності навіть на те, щоб кинути найдурнішу роботу на світі!

— Ти й гадки не маєш, як важко зараз знайти роботу! Так що не кажи мені…

— Ти невдаха. Але крім того, що ти невдаха, ти ще й вважаєш, що маєш право давати іншим людям поради. Хто дав тобі таке право? Ти сиділа коло мого батька й дивилася, як він помирає, — і нічого не зробила. Нічого! Так що навряд чи твої поради чогось варті.

У машині повисла тиша — щільна, як бетон, і крихка, мов скло. Я мовчки дивилася на кермо і чекала, поки знов зможу нормально дихати.

Потім завела машину — і сто двадцять миль додому ми їхали в тиші.

15

Наступні декілька днів я майже не бачила Лілі — і це мене влаштовувало. Коли я поверталася додому, крихти на столах та брудні чашки натякали, що вона тут була. Декілька разів, коли я поверталась, у квартирі була якась дивна атмосфера — наче щось тут відбувалося, тільки я не могла зрозуміти, що саме. Нічого не пропало і наче не змінилося, тому я списала все на те, що живу з людиною, з якою в мене не найкращі стосунки. Уперше я мусила визнати, що скучила за усамітненістю.

Я зателефонувала сестрі — у неї вистачило такту не казати мені: «Я ж тобі казала». Ну, може, тільки раз.

— Це найгірший бік батьківства, — сказала вона, наче я була матір’ю. — Ти завжди маєш бути безгрішною, милосердною, усе знати та вміти владнати будь-яку ситуацію. Іноді, коли Том погано поводиться чи коли я стомилася, я просто хочу піти і хряснути дверима. Або показати йому язика й сказати, що він придурок.

Саме так почувалась і я.

Муки на роботі сягали апогею. Мені доводилося співати собі заспокійливі пісеньки, навіть щоб примусити себе поїхати в аеропорт.

А ще й Сем.

Про нього я взагалі не думала.

Не думала про нього вранці, коли випадково бачила своє голе тіло в дзеркалі. Не згадувала його пальці, що ніжно пестили мою шкіру. Вони зробили мої шрами якщо й не менш помітними, то точно частиною нашої спільної історії, бодай на одну ніч. На одну ніч, протягом якої я відчувала себе знову живою та безтурботною. Я не думала про нього, коли бачила, як пари схиляються голова до голови над квитками — мабуть, на них чекають романтичні пригоди чи просто гарячий тваринний секс десь далеко звідси. Я не думала про нього дорогою додому щоразу, коли повз мене з сиреною проносилася швидка — а це чомусь траплялося неймовірно часто. І я точно про нього не думала вечорами, коли сама сиділа на дивані й дивилась якісь шоу по телевізору, за сюжетом яких не могла навіть прослідкувати. Я, мабуть, мала вигляд найсамотнішого запального порноельфа у світі.

Телефонував Натан і залишив повідомлення з проханням передзвонити. Я не була переконана, що так уже хочу почути чергову серію його неймовірних пригод у Нью-Йорку, тому записала цей дзвінок у свій уявний список справ, які ніколи не зроблю. Написала Таня — повідомила, що сімейство Готон-Міллерів повернулося на три дні раніше через якісь справи Френсіса. Дзвонив Річард — сказав, що мені відвели вечірню зміну з понеділка по п’ятницю. «Будь ласка, не спізнюйтесь, Луїзо, бо я маю Вам нагадати, що у Вас лишилось останнє попередження».

Тому я зробила єдине, що мені спало на думку: поїхала додому, до Стортфолда, гучно ввімкнувши музику, щоб не лишатися наодинці зі своїми думками. Я почувалася вдячною батькам. Зараз я як ніколи гостро відчувала потяг додому, до спокою традиційного недільного обіду з усією родиною.

— Обід? — Тато склав руки