Джоджо Мойєс - Після тебе

на животі та невдоволено виставив щелепу. — Е ні. Ми більше не обідаємо по неділях. Обід — це патріархальне пригнічення жінки.

У кутку скорботно кивав дідусь.

— Ні-ні, обідати тепер не можна. По неділях у нас бутерброди. Або суп. Суп, мабуть, не суперечить феміністичним догмам.

Тріна закотила очі, не підводячи їх від книжки, яку читала за обіднім столом.

— Мама пішла на заняття з поезії для жінок. Їх проводять уранці в неділю в освітньому центрі для дорослих. Навряд чи це перетворить її на Андреа Дворкін[27].

— Бачиш, Лу? Тепер я маю знати всю цю маячню про фемінізм, а ця Андреа Дворкін, хай їй чорт, позбавила мене обіду по неділях.

— Тату, не драматизуй.

— Та де ж я драматизую? Неділя — це час для родини. У нас має бути родинний обід.

— Усе мамине життя — це час для родини. Чому ти не можеш дозволити їй хоч трохи часу приділити собі, врешті-решт?

Тато ткнув у бік Тріни згорнутою газетою.

— Це все ти винна. Ми з твоєю мамою були абсолютно щасливі — доки ти не почала їй розказувати, що вона нещасна. — Дідусь гаряче кивав. — Тут усе пішло шкереберть. Я не можу навіть подивитися спокійно телевізор — обов’язково вона називатиме «сексистськими» реклами йогуртів. Тут сексизм. Там сексизм. А коли я приніс додому газету «Sun», яку мені дав Ед Палмер, — хотів почитати спортивний розділ — вона жбурнула її в камін через третю сторінку[28]. І вона постійно десь пропадає — я навіть не знаю де!

— Одне заняття на тиждень. Дві години. У неділю, — м’яко підказала Тріна, не підводячи очей від книжки.

— Тату, я не збираюся з тебе кепкувати, — почала я, — та що це в тебе в рукавах?

— Де? — Тато оглянув себе. — Що?

— Руки, тату. Вони ж наче справжні?

Він насупив брови.

— Якщо справжні — може, приготуєш обід? Зроби мамі сюрприз, коли вона повернеться.

Тато витріщив очі.

— Що? Мені? Готувати обід? Мені? Луїзо, я одружений уже майже тридцять років. Я не готую кляті обіди. Я заробляю гроші. А твоя мама готує обіди. Така була розмова. На таке я підписався. Куди котиться цей світ, якщо в неділю я маю чіпляти фартух та чистити картоплю? Хіба це чесно?

— Це сучасне життя, тату.

— Сучасне життя… І ти туди ж! — Тато всівся та фиркнув. — Ставлю що завгодно, що містер Трейнор, чорти б його забрали, у неділю отримує свій обід! Та його жінка точно не феміністка!

— А, ну тоді тобі треба замок, тату. Замок б’є фемінізм, це закон.

Ми з Тріною розсміялися.

— Знаєте що? Тепер я розумію, чому у вас обох немає хлопців!

— О-оу, червона картка! — ми підняли праві руки.

Тато махнув газетою та зник у саду.

Тріна всміхнулася.

— Я думала запропонувати тобі приготувати обід, але тепер…

— Не знаю. Я б не стала підтримувати патріархальне пригноблення. Бар?

— Чудова думка. Напишу мамі повідомлення.

Виявилося, що моя мама лише в п’ятдесят шість років уперше наважилася вибратися з мушлі — спочатку невпевнено, наче той рак-самітник, а потім дедалі більш охоче. Роками вона не виходила з дому сама. Її цілком задовольняло її невеличке царство нашого будиночка на три із половиною спальні. Але після того нещасного випадку зі мною вона декілька тижнів їздила до Лондона, і це змусило її вийти з зони комфорту. У ній прокинулася якась давно приспана цікавість до життя за межами Стортфолда. Потім вона почала читати якісь феміністські буклети, які Тріні давали в коледжі у групі гендерної просвіти «Джендер Квейк», і ці два алхімічні елементи пробудили щось у її душі. Вона продерлася крізь «Другу стать» та «Страх літати», потім узялася за «Жінку-євнуха». «Жіноча спальня»[29] так її шокувала паралелями з власним життям, що вона три дні відмовлялася готувати, аж доки не знайшла в дідуся запаси пліснявих пончиків.

— Я все думала про те, що тоді сказав твій Вілл, — сказала вона, коли ми сиділи за столиком у садку паба, спостерігаючи, як Том скаче в надувному замку разом з іншими дітьми. — «Життя тільки одне», — так же він казав?

На ній була її звична блакитна сорочка з короткими рукавами, але вона незвично прибрала назад волосся і тепер мала навдивовижу молодий вигляд.

— Я просто хочу брати якомога більше від життя, — вела далі вона. — Навчитися чогось. Хоч іноді зняти ті гумові рукавички.

— Тато біситься як чорт, — зауважила я.

— Стеж за язиком.

— Та це все через оті бутерброди, — сказала моя сестра. — Хоч йому й не треба йти сорок днів через пустелю Гобі, щоб щось поїсти.

— І курс усього на десять тижнів. Переживе й на бутербродах, — сказала мама. Потім відкинулася на спинку та глянула на нас. — Дивіться, як добре! Ми ж утрьох нікуди не ходили від… та, мабуть, відтоді, як я підлітками водила вас по крамницях у суботу.

— Ага. А Тріна весь час жалілася, що магазини страшенно нудні.

— Ну звісно, жалілася — бо Лу подобалися благодійні магазини, де пахло спітнілими пахвами.

— Приємно бачити тебе у твоєму старому одязі, — мама схвально кивнула в мій бік. Я вдягла яскраво-жовту футболку, сподіваючись, що це зробить мене трохи щасливішою на вигляд.

Вони спитали про Лілі, і я відповіла, що вона проводить більше часу в матері. А також що з нею непросто — на цьому мама з Тріною обмінялися такими поглядами, наче саме на таку відповідь і чекали. Я не стала розповідати про нашу зустріч із місіс Трейнор.

— Уся ця ситуація з Лілі дуже дивна. Повірити не можу, що матір просто взяла й віддала тобі дитину.

— Мама це в хорошому розумінні каже, до речі, — пояснила Тріна.

— Лу, але ота твоя робота. Не подобається мені, що ти вистрибуєш коло бару майже гола. Це наче в тому барі… як його…

— «Гутерс»[30], — підказала Тріна.

— Та до чого тут «Гутерс»? Це аеропорт, і мої цицьки надійно заховані, на відміну від дівчат у «Гутерс».

— Та нікому її цицьки й не потрібні, — підтримала мене Тріна.

— Але ж ти подаєш напої в сексистському костюмі. Якщо ти вже хочеш подавати