Сомерсет Вільям Моем - Розмальована вуаль

– Ох, як ти міг так зі мною вчинити, – схлипувала вона. – Хіба ти не знав, що я кохала тебе всім серцем? Так ніхто не кохав, як я тебе кохала.

– Люба моя.

Він почав її цілувати.

– Ні, ні, – плакала вона.

Він намагався поцілувати її в губи, але вона відверталася; вона не розуміла, що він каже, – якісь незв’язні, пристрасні слова кохання; він так міцно тримав її в обіймах, що вона почувалася, наче дитина, яка заблукала, але тепер нарешті дісталася додому. Вона тихо застогнала. Її очі були заплющені, обличчя мокре від сліз. А тоді він знайшов її губи, й від поцілунку її аж наче пройняло божественним вогнем. Це було блаженство, вона згоріла дотла, вона сяяла, наче цілковито змінена. У своїх снах, у снах – лиш там вона відчувала такий екстаз. Що це він із нею робить? Байдуже. Вона вже не жінка, не людина, вона вся – жага. Він підхопив її на руки, наче пір’їнку, і поніс, а вона трималася за нього, безтямна, охоплена пристрастю; її голова упала на подушку, їхні вуста злилися в поцілунку.

76

Вона сиділа на краю ліжка, затуливши лице руками.

– Хочеш ковток води?

Вона похитала головою. Він підійшов до умивальника, наповнив склянку і приніс їй.

– Ну ж бо, випий трохи, тобі покращає.

Він підніс склянку до її губ, і вона надпила води. А тоді з жахом в очах втупилася в нього. Він стояв над нею й дивився згори вниз, і в його очах зблиснуло самозадоволення.

– То що, ти й далі вважаєш мене мерзотником? – запитав він.

Вона опустила погляд.

– Так. Але я знаю, що не ліпша за тебе. Ох, як мені соромно.

– Що ж, на мою думку, ти дуже невдячна.

– Тепер ти підеш геть?

– Правду кажучи, вже час. Піду припоряджуся, доки Дороті не повернулася.

Він вийшов із кімнати бадьорою ходою.

Кітті якийсь час сиділа, застигнувши на краю ліжка, скрючена, наче безумна. У голові було порожньо. Вона здригнулася. Звелася на ноги і, підійшовши до туалетного столика, опустилася в крісло. Втупилася у своє відображення. Її очі запухли від сліз, обличчя в плямах, на щоці червона відмітина від його щоки. Вона дивилася на себе з жахом. Те ж саме лице. Вона очікувала побачити на ньому ознаки морального падіння, але які – сама не знала.

– Свиня, – кинула вона своєму відображенню. – Свиня.

А тоді, затуливши лице долонями, гірко заридала. Сором, сором! Вона не знала, що на неї найшло. Який жах! Вона ненавиділа його й ненавиділа себе. Вона відчувала блаженство. Ох, огидний! Вона більше ніколи не зможе глянути йому в обличчя. Він у всьому мав слушність. Він мав рацію, не одружившись із нею, – вона нікчемна, не краща за повію. Ні, ще гірша – ці бідолашні жінки продаються за хліб. Та ще й у цьому домі, куди її запросила Дороті – самотню й убиту горем. Плечі Кітті здригалися від ридань. Тепер усе пропало. Вона вважала, що змінилася, що стала сильнішою, вона вважала, що повернулася в Гонконг жінкою, яка володіє собою; нові думки тріпотіли в її душі, наче маленькі жовті метелики, й вона сподівалася у майбутньому стати ще кращою; свобода, наче маяк, манила її до себе, а світ простягався безкрайою рівниною, якою вона могла ступати легкою ходою, високо звівши голову. Вона думала, що звільнилася від хоті та низьких пристрастей, звільнилася, щоб жити чистим, здоровим духовним життям. Вона порівнювала себе з тими білими чаплями, що повільно пролітають над рисовими полями на світанку й схожі на легкі думки, що в мирі між собою. А виявилося, що вона – раба. Слабка, слабка! Безнадійно, старатися марно – вона пропаща жінка.

Вечеряти вона не пішла. Послала служку переказати Дороті, що в неї болить голова й вона побуде в себе. Дороті прийшла і, побачивши її червоні підпухлі очі, трохи з нею поговорила про буденні дрібниці лагідним, співчутливим тоном. Кітті знала, що Дороті здалося, ніби вона плакала за Волтером, і, співчуваючи їй як порядна, любляча дружина, вона поважала її горе.

– Я знаю, як вам важко, люба, – сказала вона, перш ніж піти. – Але ви мусите кріпитися. Я певна, що ваш чоловік не хотів би, щоб ви за ним тужили.

77

Але наступного дня Кітті прокинулася рано і, залишивши Дороті записку, що пішла у справах, сіла на трамвай і спустилася зі схилу. Залюдненими вулицями, повними автомобілів, рикш, паланкінів і барвистої суміші європейців та азійців, вона дісталася до офісів корабельної компанії. За два дні відходив пароплав, і вона постановила собі хай там що, а сісти на нього. Почувши, що всі місця продані, попросила зустрічі з начальником. Вона назвалася, і начальник, який її знав, запросив її до себе в кабінет. Знаючи її становище і вислухавши її прохання, наказав принести перелік пасажирів. Він дивився на неї збентежено.

– Благаю, допоможіть мені як-небудь, – звернулася до нього Кітті.

– Напевно, немає такої людини в Китаї, яка не зробила б для вас що завгодно, місіс Фейн, – відказав він.

Він покликав чиновника, поставив йому кілька запитань. А тоді кивнув.

– Ми знайдемо, кого перемістити. Я розумію, що вам хочеться додому, й думаю, що ми зобов’язані вам допомогти. Я можу виділити для вас невеличку кабіну. Напевно, ви віддали б перевагу такому варіантові.

Кітті подякувала йому. Вона вийшла звідти зраділа. Тікати – лише така була її думка. Тікати! Вона надіслала батькові телеграму, щоб попередити про своє термінове повернення – вона вже повідомила його, що Волтер помер, – а тоді повернулася до Таунсендів розповісти про свої успіхи Дороті.

– Нам буде дуже шкода з вами розпрощатися, – сказала добросерда жінка, – але, звісно, я розумію, що вам хочеться до батька з матір’ю.

Відколи повернулася до Гонконгу, Кітті щодня вагалася, чи варто їй ходити до себе додому. Її лякало туди заходити, постати перед спогадами, які населяли той дім. Але тепер вибору в неї не було. Таунсенд домовився про продаж меблів і знайшов якогось винаймача, але там залишався увесь її та Волтерів одяг, бо в Мей-тан-фу вони майже нічого не взяли, а також книжки, фотографії, різні дрібниці. Кітті, байдужа до цих речей й охоплена прагненням залишити минуле позаду, усвідомлювала, що накличе гнів оточення, якщо дозволить продати їх з молотка. Їх треба спакувати й відправити в Англію. Тож після другого сніданку вона приготувалася піти в свій старий дім.