Стефані Гарбер - Каравал

Скарлет подалі від слизької од дощу головної дороги до каналів, продираючись крізь натовп, що намагався дістатися укриття. — Застрибуй!

— Але ж блискавка! — скрикнула Скарлет.— Нам не можна у човен.

— Маєш кращий варіант? — Джуліан схопив два весла, стрибнувши у човен у формі півмісяця.

— Скарлет! — лунав крик батька серед дощу. — Не роби цього...

Його слова урвав удар грому. Серед срібних прожилок ночі, Скарлет угледіла те, що ніколи раніше не бачила.

Батько був наляканий. Краплі дощу котились по його щокам, як сльози. Вона була впевнена, що це лише гра світла, але тієї миті їй здалось, що батько й справді її любить. Ймовірно, десь глибоко всередині, він і справді має це почуття. Граф стояв позаду, ховаючись у темряві, і не видно було виразу його обличчя, однак Скарлет могла заприсягтися, що його вкрай утішив її опір.

Скарлет роззирнулась і притиснула мокрі коліна до грудей, тим часом Джуліанові весла розтинали воду. Навіть якщо у батьковім серці все ще лишилося щось людське, а граф був справді саме тим чоловіком, за якого себе видавав, Скарлет не могла повернутись до жодного з них.

Свій вибір вона вже зробила. Зробила, перш ніж вибігти з крамниці із Джуліаном. Вона не знала, коли саме це сталося, проте шлюб за домовленістю з чоловіком, якого вона знала лише з листів, більше не був для неї бажаним. Нарешті Скарлет зрозуміла, про що говорила Телла, стверджуючи, що існує щось більше за безпеку.

Вона дивилась, як Джуліан робить ще один сильний гребок. Небо обплело павутиння блискавиць. До зустрічі з ним вона була певна, що стане щасливою, коли вийде за людину, котра піклуватиметься про неї. Джуліан змусив її жадати більшого.

Вона пригадала, як вважала, що закохатись у нього — все одно що здійснити політ у нічний морок. Але зараз це почуття вона могла хіба порівняти із зоряним небом, встеленим вічними сузір’ями — дороговказами у суцільній пітьмі.

— Ягідко, ти чула, що я тобі сказав?

Скарлет перевела погляд на змоклого до рубця хлопця.

— Що?

— Нам треба вилазити з човна, — крикнув Джуліан у зливу. Човен ударився об темний причал.

— Де ми?

— Біля Проклятого замку.

— Ні, — нитки фіолетової паніки знову обплели Скарлет. Найджел вже попереджав її, що Телли у замку нема. — Нам треба продовжувати пошук сестри. Я помилилась із ґудзиками, проте має бути...

— Ми не можемо зоставатись у човні, — пояснив їй Джуліан. — Нас уб’є блискавкою, — поки він говорив, небо розтинало дедалі більше срібних блискавок.

— А як батько нас випередить?

— Ти знаєш, де саме її слід шукати?

Не почувши відповіді, Джуліан схопив Скарлет за руку й витягнув на ледь освітлений хиткий причал. Єдиним джерелом світла були величезні піщані годинники та червоні намистини, що змішувались всередині. Мабуть Айко мала рацію, коли казала, що дощ змиває усі чари. Проклятий замок більше не сяяв. Із золотого він став сірим. У внутрішньому дворику вітер гуляв по порожніх наметах, шум тканини заступив енергійну музику, що лунала кілька ночей тому.

— Треба десь обсохнути, — сказав Джуліан.

— Я б не губила з поля зору човен, — Скарлет зіщулилась під найближчою аркою, звідки видно було причал й усіх, хто прибував. — Щойно дощ ущухне, нам треба продовжувати пошук.

Джуліан відповів не одразу.

— Гадаю гра, чи принаймні твоя частина, повинна була б закінчись. Мені не слід було тебе сюди привозити. Я можу відвезти тебе у безпечне місце. Подалі від острова.

— Ні! — урвала його Скарлет. — Я не поїду звідси без сестри. Після того, що я щойно скоїла, батько ще більше лютуватиме. А коли знайде Теллу раніше за нас, то тоді їй буде непереливки.

— А як же ти? Принесеш себе в жертву? Вийдеш заміж за Ніколаса Д’Арсі?

Скарлет воліла б не чути цього запитання. Якщо вона продовжить гру й батько її знайде, то, певна річ, не вб’є, а змусить взяти шлюб із графом, що мало чим відрізняється від смерті. Але якщо вона не вийде заміж, то як захистить сестру?

— Я не знаю, що робитиму.

— Отже, ти й досі думаєш вийти заміж? — гарикнув Джуліан.

— Я не знаю! А що у мене є інший вибір?

Срібний дощ дедалі дужчав.

Скарлет чекала на відповідь Джуліана. Сподівалася, що він заспокоїть її. Скаже, що їй робити. Та раптом вона спохопилась, втямивши, яка то безглузда думка. Невже вона справді гадає, що він захоче запропонувати втекти звідси разом, забере її в інше життя, одружиться з нею?

Черговий спалах блискавки осяяв Джуліанове обличчя. Він сидів коло неї, та здавалося, подумки був десь далеко. Ось відповідь. І вона згадала, як першої ночі він стряхнув пилинку з плеча. Навіть якщо він не хотів, щоб вона виходила заміж за графа, то сам із нею одружуватися не збирався.

— Я така дурна! — голос дівчини мало не зірвався на крик. — Тобі ж байдуже. Ти побачив мого нареченого, приревнував, імпульсивно вчинив, а тепер шкодуєш.

— Ти й справді так думаєш? — різко запитав Джуліан. — Ти думаєш, я ризикував зустрітись із губернатором й втягнув тебе у цю халепу, бо ревную? — він розсміявся, ніби вважав ревнощі найбезглуздішою річчю на світі.

— Який же ти брехун, — різко мовила Скарлет.

Джуліанові губи витягнулися у пряму сувору лінію.

— Я попереджав тебе.

— Ні, — мовила Скарлет, — ти сам собі брешеш. Я потрібна тобі тільки тоді, коли виникає загроза мене втратити, та коли ця загроза зикає, тобі байдуже до мене, ти мене відштовхуєш.

— Я відштовхнув тебе лише раз, — Джуліан мовив голосніше і підійшов ближче. — Я й справді ревнував, але це не єдина причина, чому я хотів тебе звідти забрати.

— То назви причину.

Він підсунувся ще ближче, не лишаючи між ними місця. Вона відчувала його вологий одяг, що прилипав до неї. Повільно обвив її рукою довкола талії, але так, щоб у неї ще лишився шанс вивільнитися. Але Скарлет вже прийняла рішення. Серце стукотіло швидше, коли другою рукою він притиснув її ближче до своїх міцних грудей, а потім вона відчула свіжість його губ.

— Так досить близько? — Джуліан зупинився просто перед нею і прошепотів. — Ти точно цього хочеш?

Скарлет кивнула, побоюючись бовкнути зайве і відштовхнути його. Джуліан був для неї