Стефані Гарбер - Каравал

з усілякими дрібничками: мисочками зі скляними ріжками для взуття, ряди невидимих ниток, клітки для пташок зі сплетеними з пір’я ґратами, кошиками з голками, в які автоматично закладається нитка, запонками, виготовленими з леприконського золота.

Джуліан йшов позаду, обтрушуючи дощ на все довкола, і навіть на сміливо вдягнутого джентльмена, що стояв, схилившись, неподалік од дверей.

Він вирізнявся серед усього цього розмаїття кольорів та речей. Одягнений у фрак насиченого червоного кольору та краватку того ж відтінку, він виглядав так, ніби сам міг слугувати декорацією. Юнака явно запросили сюди тому, що він здатен шокувати публіку своїм екстравагантним вбранням. Під фраком був жилет того ж червоного кольору, контрастуючи з темною сорочкою та вузькими штанами, охайно заправленими у високі срібні черевики. Але увагу Скарлет найбільше привернув обшитий шовком циліндр.

— Легенда, — ахнула Скарлет, серце впало до п’ят.

— Перепрошую? — чорне смоляне пасмо волосся впало на чоло джентльмена, торкнувшись чорного комірця. Він зняв циліндр і поклав його на полицю до інших, точнісінько таких самих капелюхів. — Мені надзвичайно приємно. Але, гадаю, ви помилилися, — поглянув на Скарлет і розплився у задоволеній посмішці.

За спиною напружився Джуліан, сама ж вона стояла, як вкопана. Вона вже бачила цього молодика. Таке обличчя дівчата рідко забувають. Довгі бакенбарди зливалися з бородою, майстерно підстриженою таким чином, що повторювала вигини губ, створених для шепотіння вночі. Зуби рівні, білісінькі й, вочевидь, дуже гострі, здатні роздирати плоть.

Скарлет затрусилась, проте погляду не відвела. Вона уважно його розглядала, поки очі не натрапили на чорну пов’язку на оці.

Це був молодик, котрого вона зустріла тієї ночі, коли бачила все у чорно-білих тонах. Тоді він не помітив її, але зараз пильно дивився прямісінько на неї. Його праве око було зеленим, як щойно розпилений смарагд.

Джуліан підійшов ближче. Від його вологого одягу по її руках пробігли мурашки. Він не промовив ані слова, проте погляд, яким він обдарував молодика, був настільки загрозливим, що Скарлет могла заприсягтись: відчула, як приміщення ворухнулась. Усе в крамниці спалахнуло ще яскравішими барвами.

— Не думаю, що він зможе нам допомогти, — пробурмотів Джуліан.

— Допомогти з чим? — джентльмен запитав з легким акцентом. Скарлет не могла визначити, звідкіля він. Хоча Джуліан продовжував метати на нього убивчі погляди, однак той чоловік говорив доволі привітно. Він дивився на Скарлет так, ніби чекав її появи.

Він міг і не бути Легендою, проте Скарлет відчувала, він був кимось. Вона простягнула всі ґудзики, що їх назбирала впродовж гри. Не знала що додати, проте сподівалась, що побачивши їх, молодик відкриє потайні двері. Як ті, що їх вона знайшла у Проклятому Замку та в Теллиній кімнаті.

— Можливо, ви нам допоможете?

Джентльмен взяв її долоню. На ньому були чорні рукавички. Навіть крізь оксамитову тканину Скарлет відчувала м’яку шкіру рук. Як в аристократів, за яких інші виконують важку працю.

Він підняв вище руку Скарлет, аби ближче роздивитися ґудзики, та гострі зелені очі не відривалися від дівчини. Хижий отруйний погляд.

Джуліан прокашлявся:

— Друже, може, таки поглянеш на ґудзики?

— Я бачив їх, але мене не цікавлять дешеві цяцьки, — джентльмен згорнув пальці Скарлет, і перш ніж вона встигла прибрати руку, поцілував її, лишивши губи на шкірі довше, ніж це було дозволено.

— Гадаю, нам час іти, — мовив Джуліан. Кісточки його пальців побіліли, він явно стримувався, щоб не зацідити цьому нахабі.

Скарлет вагалась, можливо, їм варто якнайшвидше полишити крамницю, поки не сталося чогось прикрого. Але ж ризик — непроста справа. Вона пам’ятала, що коли випила сидр, то саме його краватка не втратила барви. А це означало, що він мусив бути особливим.

Джентльмен дивився на неї, ніби сподівався почути якесь питання. Його губи вигнулись в посмішку, демонструючи небезпечно білі зуби.

Джуліан пригорнув рукою Скарлет до себе:

— Я буду дуже вдячний, якщо ти перестанеш витріщатись на мою наречену.

— Дивина, — відказав джентльмен. — Увесь цей час я гадав, що вона моя наречена.

28

нстинкти Скарлет наказували бігти, але тіло відмовлялося рухатись. Все перед її очима вибухнуло яскравими кольорами.

Почула, як чоловік назвав своє ім’я — граф Ніколас Д’Арсі, а Джуліанова рука тим часом стискала міцніше її плече.

— Мені здається, ви помиляєтесь, — впевнено промовив Джуліан. — Скоріш за все, сплутали її з іншою дівчиною. Вона протягом тижня потрапляє у такі ситуації. Правда, серденько? — Джуліан здавив плече так, ніби то була засторога.

Але шок паралізував Скарлет. Ґудзики ніколи не були підказками. Чорна коробка з сукнею, вкритою ґудзиками, була не від Легенди, і не від Телли. «Д» означало Д’Арсі.

Вочевидь, її наречений любив грати в ігри, так само, як Легенда. Хоча що довше Джуліанові руки обіймали Скарлет, то менш веселим виглядав граф Ніколас Д’Арсі.

Скарлет важко було повірити, що це був той самий чоловік, котрий написав їй стільки любовних послань. Він не був огидний на вигляд, не був страховиськом, однак його образ зовсім не гармоніював з листами. Граф, з яким вона листувалася, писав, що не може дочекатися їхньої зустрічі, щоб нарешті покласти край таємничості. А тепер скидалося на те, що він писав лиш те, що вона хотіла прочитати, адже цей джентльмен не здатен на подібні слова.

— Сподіваюсь, ти не розчарована, — граф поправив краватку. Раптом задні двері за ним відчинилися і кравець повернувся ще з одним чоловіком. Лаванда. Аніс. Гнилі сливи.

— Люба, гадаю, слід негайно тікати, — Джуліан рвонув парадні двері тієї ж миті, коли з’явився батько Скарлет.

Світ перед її очима замайорів усіма можливими відтінками фіолетового.

Але Джуліан не розгубився і виграв декілька секунд, перевернувши прилавок зі скляними очима. Скориставшись сум’яттям, Джуліан потягнув її до дверей під завісу срібного дощу. Скарлет міцно схопила його руку, коли почула голос розлюченого батька:

— Робіть що завгодно, аби її спинити!

— Скарлет, ти не повинна втікати, — голос графа був не таким різким. Але він біг швидко, занадто швидко як для такого причепуреного джентльмена.

Скарлет смикнула Джуліана до критого мосту, сподіваючись, що то був той самий мандрівний міст, що два дні тому. Але ні. Батько з графом переслідували їх, рухаючись звивистими вуличками та проминаючи яскраво освітлені крамниці, пробігаючи повз людей, котрі плескали у долоні, ніби це було частиною гри.

— Сюди... стривай, — Джуліан потягнув