Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Я вирішила, що мені необхідно відновити свій звичний ритм життя, що дозволить мені зберігати ясність розуму, а отже — правильні рішення. В цей момент я віддала Господу право вирішити, коли і як відбудеться моя зустріч з минулим, залишаючи все в його руках.
Моє повсякденне життя, з його рутинними завданнями та невидимими нитками, що пов'язують мене з іншими людьми, мало набір тих самих рис, що й раніше. Та все ж сьогодні було щось незвичайне в повітрі, немов сама доля готувала мені несподівану зустріч.
Вищі сили, здавалося, вирішили, що наша зустріч повинна відбутися в тому місці, де я і не сподівалася її побачити — в друкарні. Я привезла свою довгоочікувану, вистраждану новелу, що народжувалася в муках і сумнівах. Виходячи з будівлі, де стояв запах чорнила та свіжих сторінок, я опинилася перед ним — Деяном. Він стояв біля дверей, ніби чекав мене, і його погляд, що зустрів мене з першої миті, знову викликав ту дивну хвилю емоцій, яку я намагалася приховати.
Ми стояли, мовчки дивлячись одне на одного, але в моїй голові крутилися питання, на які я не знаходила відповіді. Чому тут, чому зараз? І, головне, що відбудеться далі?
— Вибачте, баронесо, чи не могли б ви приділити мені декілька хвилин вашого часу? — Його голос був стриманим, але я відчула в ньому приховану напругу, ніби він з останніх сил намагався зберегти спокій.
Я зупинилася, повільно повернула голову, з усією можливою байдужістю глянувши на нього.
— Слухаю. З ким маю честь говорити? Вибачте, але, здається, ви нова людина в нашому місті.
Він не відвів погляду, вдивляючись у мене з якоюсь незбагненною пильністю.
— Сер Деян Кровальд, — нарешті вимовив він. А потім, майже без паузи, додав: — Ваше обличчя здається мені знайомим… Ми раніше не зустрічалися?
Моє серце глухо вдарилося в груди, та зовні я залишалася незворушною. Лише трохи нахилила голову, удавано міркуючи.
— Ні, не думаю, — мовила я, зберігаючи рівний тон. — Хіба що ви колись жили в центральній частині Шотландії, і наші родини були знайомі? Хоча… навіть вашого прізвища не пригадую. Вибачте.
Я бачила, як він напружився. У ньому боролася якась внутрішня буря, і я вже передчувала, що зараз він скаже.
— А ім’я Меґді Нортфолк вам нічого не говорить? — його голос був спокійний, але я чула, як під ним вирує невидима лава почуттів.
Я змусила себе залишатися непохитною. Жоден м’яз не сіпнувся, жоден нерв не видав мого потрясіння.
— Вперше чую, — відповіла так само рівно. — А чому вас так цікавить це питання, сер?
Його погляд потьмянів, плечі ледь помітно опустилися. Щось у мені защеміло — ледь чутний відгомін минулого. Він пам’ятав… Увесь цей час. Його не зламало ні життя, ні обставини, ні шлюб із моєю кузиною. Але що це змінювало?
Нічого.
Я зітхнула, змушуючи себе зробити останній, невідворотний крок.
— Вибачте, сер, але маю ще справи, — мовила я з крижаною ввічливістю, тією самою, що креслить між людьми нездоланні межі. — Передавайте своїй дружині вітання.
На мить у його очах знову спалахнув той вогник — надії чи виклику, мені байдуже. Я ледь помітно знизала плечима, дозволяючи собі тінь посмішки.
— О, не дивуйтеся, — додала я невимушено, вже відвертаючись. — Наше містечко напрочуд тісне.
Я не чекала відповіді. Лише ковзнула поглядом по його обличчю, запам’ятовуючи цей момент — і рушила до карети, не озираючись.
Я знала, що він стоїть і дивиться мені вслід. Знала, що його губи ледь тремтять від слів, які він не наважився вимовити.
Та ця розмова вже закінчилася.
Мене чекало декламування новели. І вперше в житті мене лякала не сцена, не оцінка критиків, а самі слухачі. Я майже не сумнівалася, що серед них буде і сімейство Кровальдів. Думка про їхню присутність стискала мене крижаними пальцями тривоги.
Цей страх був чужим мені, незнайомим і тому — ще більш гнітючим. Я ніколи не шукала підтримки, ніколи не дозволяла собі слабкості. Але цього разу, вперше за довгий час, мені потрібен був союзник.
Рішення прийшло зненацька. Сер Генрі. Його невимушена манера, той спокійний виклик, з яким він зустрічав будь-яку ситуацію… Саме це могло врятувати мене від надмірної уваги та власних тіней минулого.
Я швидко написала запрошення, чітке й стримане. А наприкінці, повагавшись лише мить, додала ще один рядок:
"Сере Генрі, сьогодні я дозволю собі скористатися вашою безмежною добротою. Маю надію, що ви не залишите мене без підтримки."
Я склала листа, запечатала і передала слузі. Відступати було нікуди.
Вечір розпочався. Зал майже заповнився, сера Генрі не було і я розуміла: сьогодні я залишаюся сам на сам із викликами долі. Відступати було нікуди, тікати — означало визнати поразку.
Я вдихнула на повні груди, заплющила очі й на мить поринула у мовчазну молитву, силкуючись заспокоїти серце, що билося у грудях, наче налякана пташка. І тут, зовсім поруч, почувся знайомий шепіт:
— Готова, баронесо?
Я відкрила очі й зустріла його погляд. Сер Джермен. Він прийшов. Усе відбувалося так, як я й запланувала.
Коли настала моя черга, я плавно вийшла у центр залу. Мої пальці ледь помітно стискали аркуші, та голос був рівним. Я лише встигла виголосити перші рядки, коли простір прорізав несподіваний жіночий зойк.
Я знала цей голос.
Лише мить я дозволила собі нерішучість, секунду — не більше — очікувала розвитку подій. Але в залі панувала напружена тиша, і я, вдихнувши глибше, продовжила читати.
Слова лилися рівно й упевнено, ніби заздалегідь викарбувані на долі. Я відгородилася від сторонніх поглядів, від будь-якого можливого потрясіння, занурившись у емоції новели. Вони ставали щитом, захистом від усього зайвого.
Перша дія завершилася, і глядачі вийшли на перерву. Я відчула, як напруга, що стискала мене мов крижані лещата, на мить ослабла, проте розслаблятися було зарано.
Щойно ми з сером Генрі ступили в коридор, як на нас, мов буревій, налетіла вона — моя невимовно "улюблена" кузина Лейн. Її погляд метав громи й блискавки, а в рухах читалася ледь стримуюча лють. Здавалося, ще мить — і вона кинеться на мене, не вагаючись порушить правила етикету.
Сер Джермен, відчувши наближення бурі, зробив крок уперед, ледь помітно закриваючи мене своїм плечем. Його витончена незворушність стала стіною між мною і гнівом Лейн.
— Ти — баронеса?! — її голос вібрував від обурення, розтинаючи простір, мов лезо кинджала. — Тут ти можеш кого завгодно водити за носа, але я знаю, хто ти насправді, бо знаю тебе з дитинства!
Вона шипіла, мов роздратована гадюка, і я вже відкрила було рота, щоб відповісти, коли за її спиною з'явився Деян. Його погляд був важким, тривожним, але я встигла відвести очі, перш ніж наші погляди зустрілися.
Сер Генрі, не звертаючи жодної уваги на її різкість, обернувся до Деяна, і в його голосі прозвучала легка, майже розважлива нотка:
— Мілорд, скажіть, ваша дружина завжди так експресивно висловлює свої думки? Це справді вражає. Та й самі теми для розмов вона обирає досить… неординарні.
У його словах чулося добре відточене світське безтурботне захоплення, та я знала, що кожне слово мало свою вагу.
Він перевів погляд на Лейн, повільно оцінюючи її, і з легкою усмішкою додав:
— Хоча мушу визнати, таку неземну красу рідко зустрінеш. Вам варто бути обережним, мілорде, — не дозволяйте їй втрачати свій шарм через такі… зайві емоції.
Я бачила, як Лейн здригнулася, розриваючись між роздратуванням і самомилуванням. Врешті-решт самолюбство взяло гору — вогонь у її очах потьмянів, а губи торкнула ледь помітна усмішка.
— Вибачте, сер, — її голос потеплішав, у ньому навіть з’явилася кокетлива нотка. — Вибуховий характер — це сімейна риса. Іноді з ним і справді нелегко впоратися…
Я щиро здивувалася, з якою легкістю досвідченого стратега сер Генрі перетворив потенційний скандал на майже світську бесіду.