Юрій Павлович Винничук - Лютеція

вражали уяву широкі стегна й доволі грубенькі ноги. Галюня вчилася в консерваторії у класі вокалу. Шкода, що я про це довідався тільки зараз. Про вокалісток у Львові було тверде переконання, що вони дурні, мов корки від шампана. І так сталося, що перед тим я вже мав справу з двома вокалістками й мусив із тією сентенцією погодитися — вони й справді були неймовірно тупенькі, зате не надто комизилися, а їхній послужний список відверто вражав.

Несподівано матуся запропонувала Галі показати мені сад. Дівчина спочатку дулася, вовтузилася й дуже неохоче підвелася з місця. Я потюпав за нею. Сад пишався різними фруктовими деревами і ягідними кущами, які саме дозріли, і я знічев’я почав скубати порічки. Галя стояла збоку й мовчала.

— Ви любите порічки? — запитав я і підніс їй жменю ягід до вуст.

— Вони не миті, — буркнула вона і скривилась.

Ага! Вона ще й суцільний дистилят. Може, вона й не цілується з гігієнічних причин?

— Маєте рацію, — погодився я і одним махом проковтнув цілу жменю. — Вам, як вокалісту, до бузі не мите брати не можна. А скажіть, коли ви закінчите навчання, куди підете працювати?

— В оперний.

— О, чудово!

Це означало, що зранку я буду чути, як вона розспівується, випивши зо два сирих яйця, а вечорами її бачити не буду взагалі. Чи довго б така сім’я протрималася? Зрештою, я вже це все пройшов. Була в мене музикантка, яка водила мене на камерні оркестри, і мені навіть вони подобалися, я відчував, як піднімаюся духом, як стаю наближеним до цієї священної касти просвітлених осіб у вишиванках, що слухають камерний концерт з таким виглядом, наче б оглядали мелодраму, які на кожне «кахи» миттю реагують гнівним позирком, які після концерту розкланюються, мов після гостини, бо всі всіх знають роками. Вони для мене були наче небожителі, які володіють найпотаємнішими яскинями знань, непрості й нетленні, до яких мені рости й рости. Але література мене цікавила більше.

Ми повільно брели садом і коли опинилися на протилежному його кінці, де нас не могли побачити з вікон батьки, я наблизився до неї й сказав:

— Ви прекрасна, — а тоді обняв за стан і притягнув до себе. Вона обурилася й уперлася в мої груди обома руками:

— Що ви робите? Я вас не знаю.

— Оце і є чудова нагода нарешті запізнатися.

Я спробував її поцілувати, але вона мотала головою, як індик, зціпивши вуста, аж ті побіліли.

— Зі мною так не можна, — вирвалася вона й відступила на кілька кроків. — Що ви собі дозволяєте? Я не давала жодних підстав, щоб до мене тулитися!

«А бодай би до тебе зимний п’єц тулився!» — додумалося мені.

Вона підійшла до кущика, вирвала ягідку аґресту, сумлінно її витерла й поклала в рот. Ягода тріснула на її зубчиках і незабаром перетворилася на кашку. Галюня щось мозольно обдумувала і, мабуть, намагалася сформулювати цю думку якомога зрозуміліше для такого бовдура, як я. Я жвакуляв тим часом аґрест жменями й теж думав. Дружина — оперова співачка — це найменше, про що я мріяв. Це катастрофа. Який сенс продовжувати? Хоча я щиро прагнув її пригорнути, бо ці чудесні форми просто нахабно манили до себе. Але як ні, то й ні.

— Ви навіть не сказали, що хочете зі мною зустрічатися, — промовила тихо вона.

— Цей так само собою зрозуміло.

— Мені не зрозуміло. Хто ви?

— Художник.

Хоча я такий художник, як мій стрийко — адмірал. Треба було сказати художник-оформлювач, автор безсмертних транспарантів «Решения XXII сьезда КП СССР в жизнь!» чи «Збільшимо надої на 50%!» Але де ж я таке скажу? Ще було б смішніше, якби я назвав себе літератором.

— І ви зможете намалювати мій портрет? — пожвавилася вона.

— Зможу, — збрехав я. — Якщо погодитеся позувати оголеною.

Вона витріщила нажахані очі:

— За кого ви мене маєте? Це ви таким способом заманюєте дівчат? А потім що?.. І скількох ви вже намалювали?

Насправді жодної, але я відказав:

— Може, десятьох.

— Десять?! — вона ще більше здивувалася. — І яка їхня доля? Ви їх потім викинули зі свого життя? Розтоптали, як... як...

Вона притулила долоні до щік, які розпалилися від неймовірного збудження. Але це було нервове збудження, а не те, на яке я розраховувати. Вона ненормальна, подумав я, треба звідси чкуряти.

— Малювання оголеної натури, — намагався я спокійно пояснити, — не означає чогось більшого. Жодного близького контакту.

— Не брешіть. Ви всі однакові.

У її очах навіть забриніли сльози, і я подумав, що в її житті вже була любовна трагедія. А може, не в її житті, а в житті її татуська, який нагадував неабиякого вітрогона.

— Галюню! — пролунав голос її матінки, і ми посунули до хати.

Гостина закінчилася, і стрийко прощався. Галині батьки тиснули мені руку й запрошували приїжджати. Галя насуплено мовчала, але руку подала. Більше я її не бачив.

Дорогою стрийко діставав мене, що я думаю про таку наречену. Я запитав:

— А ти б хотів жінку — оперову співачку?

— Боже борони! — щиро вжахнувся стрийко.

— Ну, от, — зітхнув я.

— Гм... — він засопів. — Дурно вбили час. Хоча гостина була незлецька. Нє-нє, жодних співачок, художниць, юних поетес...

— І навіть поетес?

— Їх особливо сахайся. Якщо дружина пише вірші і має щодо цього якісь амбіції, треба негайно відбити їй бажання псувати папір. Ще жодна поетеса не була доброю дружиною. Такий закон природи. У мене було дві, з якими я жив певний час, то це була трагедія! Вони усі ліниві роззяви, забудькуваті істерички і ображені на світ, який їх не визнає. Ти будеш в такої на вічних побігеньках.

Але він на тім не заспокоївся й знову поволочив мене до пана Базя, а там відразу взяв його на перепит:

— А що ви нам за наші гроші підсунули?

— Або що?

— Ви не сказали, що вона збирається стати оперовою дівою. Нє-нє, не крутіть носом. Якби ви нам то сказали, ми б і не рипалися. Так що давайте другу адресу, але забездурно. Бо тамта на вашій совісті.

Пан Базьо покрутив головою.

— Гм... то я ще маю знати, хто ким хоче стати... Але чи я не казав, що вона вокалістка? А куди така Аїда мала