Леля Карпатська - Обіцяна, Леля Карпатська

Розділ 18. Без строку давності

Вентилятор на стелі повільно розганяв залишки сну. Вперше за довгий час хотілося встати з ліжка одразу після пробудження. Ляна всміхнулася. Нарешті вона виспалася. Без провалів у морок, без дурних, позбавлених сенсу снів.

Тільки-но дівчина встигла перевдягнутися (Олексій дав їй свою нову футболку замість піжами напередодні), як у двері посукали.

— Сніданок чекає, — усміхнувся Олексій.

— До такого легко звикнути, — відповіла Ляна. — Я зійду вниз через кілька хвилин.

 

Зібравши докупи неслухняне волосся, дівчина врешті вийшла у коридор. Проходячи повз одну з кімнат, вона почула тихий плескіт. Двері були частково відчинені, тому, запхавши подалі вихованість, Ляна ввійшла всередину. Невелика кімната була напівпорожня. Із меблів тут були тільки стара шафа та дубовий стіл, на якому стояли дві скляні ємності. Ляна підійшла ближче. Невеликий інсектарій, ящик з комахами та личинками, був закритий. Доступ повітря надходив із спеціальних отворів у кришці. На дні лежало каміння, мох, трухляві шматочки дерева, поміж яких ліниво снували та крутилися личинки. Дрібні комахи копошилися, тріпотіли крильцями, обліплюючи скло. Плескіт змусив Ляну перевести погляд на інший ящик. Той був значно більший за об’ємом, із фільтром та аератором. Крізь білосніжну гальку пробивалися водорості. Єдиною мешканкою акваріума була велика жаба. Вона не здавалася якоюсь екзотичною чи рідкісною. Ляна не розумілася у видах цих земноводних, проте шкільні знання наштовхували на думку, що то була ропуха. Оливкового кольору, із вкритою бородавками спинкою зі світлою лінією посередині, жаба повільно піднялася на поверхню води, витріщивши на дівчину свої пулькаті очі. Здавалося, вона засуджувала Ляну за те, що та так безцеремонно увірвалася в її обитель.

— Ляно, ти йдеш? — знову покликав Олексій.

Дівчина швидко вийшла з кімнати і поспішила вниз. На сервірованому до сніданку столі лежали прибори на двох, а у повітрі пахло свіжозвареною кавою.

— А де твоя мати?

— Спить ще, мабуть, — коротко відказав хлопець і жестом запросив Ляну сідати.

Дівчина вражено окинула оком стіл. Свіжі булочки, яєчня з беконом, порізані сир та помідори, тости з маслом і джемом — Ляна вкотре не змогла приховати власного здивування та захоплення.

— Тільки не кажи, що ти приготував все сам.

— Знову ці здивовані очі! — Олексій вдав, що образився.

Дівчина глянула у вікно, де поміж дерев тільки сходило сонце. Його проміння проникало крізь скло, торкаючись підлоги вітальні.

— Я давно не відчувала подібного спокою, — замислено прошепотіла Ляна.

— Твій будинок теж у досить затишному місці, — зауважив Олексій, з апетитом наминаючи яєчню.

— Так, але тут, у лісі, якась особлива атмосфера.

Дівчина відкусила шматок тосту і сьорбнула кави. Її очі округлилися від здивування:

— Звідки ви берете воду?

— У нас власна свердловина, а що?

— Та дивно… Мені здається, що у мене вдома знову якась поломка. Вода змінила смак. Але то тільки внизу, на кухні. На другому поверсі все гаразд.

Олексій насупив брови.

— Може фільтр забився. Треба буде перевірити. То як там справи з тими прихованими файлами?

Ляна на мить завмерла. Вона не сподівалася, що хлопець так різко змінить тему розмови. Дівчина не була впевнена, що хотіла посвячувати його у деталі свого особистого життя, але одразу ж подумала, що Олексій — єдина людина у цьому селі, з якою вона могла відверто поговорити.

— Євген… мій покійний чоловік був знайомий з Влаславом.

— Як це можливо? — здивувався хлопець, вмить забувши про сніданок.  

Ляна повела плечима.

— У папці була світлина, датована червнем, 1998 року. На тому фото зображені мій Женя та Власлав.

— Це все?

— Ні. Там ще був відеофайл, але він взагалі для мене незрозумілий. Якісь люди, свічки довкола…

— Я б хотів його переглянути, з твого дозволу.

Ляна витягнула з кишені худі телефон і, ніби шашку, шпурнула через стіл Олексію.

— Я перекинула копію на телефон.

Хлопець відкинувся назад, спершись на спинку крісла. Його обличчя спершу було позбавлене емоцій, та до кінця перегляду відео його брови все більше й більше сходилися на переніссі.

— Це схоже на ритуал, — врешті мовив він.

— Ритуал? — хмикнула Ляна. — До чого тут Євген?

— Не знаю. Він ніколи не згадував нічого подібного?

— Женя взагалі не любив говорити про свої студентські роки. Я й не випитувала.

Олексій кілька разів переглянув файл, ставлячи на павзу у різних місцях, аж поки схвильовано не підскочив з крісла.

— Хто це? — він підійшов до Ляни, показуючи їй зупинений момент на відео.

На кадрі хлопець, який корчився від болю на підлозі, глянув у камеру. Його перекошене обличчя, мокре від сліз, було дуже знайомим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍