Джон Максвелл Кутзеє - Безчестя

Я лише хочу попередити тебе, що він тут. На твоєму місці я б трималася від нього подалі. Підозрюю, що з ним щось не гаразд. Але я не можу вигнати його з обійстя, не маю такого права.

— Особливо… — він не завершує речення.

— Особливо що? Кажи.

— Особливо якщо він батько дитини, яку ти носиш. Люсі, твоя ситуація стає сміховинною, гірше, ніж сміховинною, згубною. Не розумію, як ти можеш цього не помічати. Благаю тебе, поки ще не запізно, поїдь із ферми. Це єдиний розумний крок, який залишилося зробити.

— Перестань називати її фермою, Девіде. Це не ферма, це просто шматок землі, на якому я дещо вирощую… нам обом це відомо. Але ні, я від неї не відмовлюся.

Він лягає спати з важким серцем. Між ними з Люсі нічого не змінилося, нічого не зцілилося. Вони гризуться так, наче він нікуди й не їздив.

Ранок. Він перелазить нову загорожу. За стайнями Петрусова дружина вивішує прання.

— Доброго ранку, — вітається він. — Molo[107]. Я шукаю Петруса.

Жінка не дивиться йому в очі, але мляво вказує на будівельний майданчик. Її рухи повільні та важкі. Її час уже близько: навіть він це бачить.

Петрус склить вікна. Йому слід було б розпочати привітання та довгу балаканину, але в нього немає на це настрою.

— Люсі сказала мені, що хлопчина повернувся, — каже він. — Полукс. Хлопець, який на неї напав.

Петрус начисто витирає ніж і відкладає його.

— Він мій родич, — озивається з розкотистим «р». — То й що, через те, що сталося, я маю його тепер вигнати?

— Ти казав мені, що не знаєш його. Ти збрехав мені.

Петрус устромляє між жовтих зубів люльку й бадьоро смокче її. Потім виймає люльку з рота й широко посміхається.

— Я збрехав, — каже він. — Я вам збрехав. — Він знову затягується. — Чого б це я вам брехав?

— Не питай мене, Петрусе, запитай краще в себе. Чому ти брешеш?

Посмішка зникає.

— Ви їдете, а потім повертаєтеся… чому? — Він з викликом дивиться на Лур’є. — Роботи у вас тут немає. Ви приїхали приглянути за своєю дитиною. Я теж приглядаю за своєю дитиною.

— Твоєю дитиною? Тепер він уже твоя дитина, цей Полукс?

— Так. Він — дитина. Він — частина моєї родини, частина мого народу.

Ось воно як. Більше жодної брехні. «Мого народу». Така відверта відповідь, на яку він лише міг сподіватися. Ну що ж, а Люсі — його народ.

— Ви кажете, що те, що сталося, — погано, — веде далі Петрус. — Я теж кажу, що це погано. Це погано. Але це скінчилося. — Він виймає з рота люльку й пристрасно розтинає повітря чубуком. — Це скінчилося.

— Нічого не скінчилося. Не вдавай, що не розумієш, що я маю на увазі. Це не скінчилося. Навпаки, усе тільки починається. І триватиме ще довго після того, як ми з тобою помремо.

Петрус задумливо дивиться на нього, не вдаючи, що не розуміє.

— Він побереться з нею, — каже він зрештою. — Він побереться з Люсі, просто він занадто молодий, занадто молодий, аби одружуватися. Він ще досі дитина.

— Небезпечна дитина. Малий головоріз. Хлопчик-шакал.

Петрус пропускає повз вуха ці обрáзи.

— Так, він занадто молодий, занадто молодий. Може, одного дня він зможе одружитися, але не зараз. Я одружуся.

— З ким ти одружишся?

— Я поберуся з Люсі.

Лур’є не може повірити власним вухам. Ось воно як, ось для чого задумувався увесь цей бій із тінню: заради цієї пропозиції, заради цього удару! І ось стоїть добропорядний Петрус, пихкаючи порожньою люлькою й чекаючи на відповідь.

— Ти поберешся з Люсі, — каже він обережно. — Поясни, що ти маєш на увазі. Ні, зажди, краще не пояснюй. Я не хочу цього чути. Ми так справи не ведемо.

«Ми». Він збирається сказати: «ми, західні люди».

— Так, розумію, розумію, — погоджується Петрус і насмішкувато фиркає. — Але я кажу вам, а потім ви скажете Люсі, і відтак усе скінчиться, мине все погане.

— Люсі не хоче одружуватися. Не хоче виходити заміж за чоловіка. Вона про такий варіант навіть не думатиме. Не можу висловитися зрозуміліше. Вона хоче жити власним життям.

— Так, я знаю, — каже Петрус. І, можливо, справді знає. Нерозумно було б його недооцінювати. — Але тут, — продовжує він, — небезпечно, занадто небезпечно. Жінка мусить бути заміжньою.

— Я намагався вирішити все легко, — пояснює він згодом Люсі. — Хоча ледве міг повірити в почуте. Це був справжній, чистісінький шантаж.

— Це не був шантаж. Ти помиляєшся. Сподіваюся, ти не втратив витримку?

— Ні, не втратив. Сказав лише, що передам його пропозицію. Сказав, що сумніваюся, що ти погодишся.

— Ти образився?

— Образився на перспективу стати Петрусовим тестем? Ні. Я був приголомшений, вражений, ошелешений, але не ображений, можеш мені повірити.

— Тому що, мушу тобі сказати, це вже не вперше. Петрус уже давненько натякав мені, що я збагну, що стати членом його сім’ї буде безпечніше. Це не жарт і не погроза. У якомусь сенсі він цілком серйозний.

— Не сумніваюся, що в якомусь сенсі він серйозний. Питання — у якому сенсі? Чи знає він, що ти…

— Маєш на увазі, чи знає він про мій стан? Я йому не казала. Утім, переконана, що і його дружина, і він здатні здогадатися, що до чого.

— І це не змусить його передумати?

— А хіба мало б? Це ще більше зробить мене частиною його родини. За будь-яких обставин йому потрібна не я, а ферма. Ферма — мій посаг.

— Але це суперечить здоровому глузду, Люсі! Він уже одружений! Направду, ти казала мені, що він має двох дружин! Як ти взагалі можеш про таке думати?

— Гадаю, Девіде, ти нічого не зрозумів. Петрус не пропонує мені вінчання в церкві та медовий місяць на Дикому Березі. Він пропонує мені союз, угоду. Я вкладаю землю, а він, своєю чергою, дозволяє мені заповзти під крило. Інакше, нагадує він мені, я залишаюся беззахисною, легкою здобиччю.

— І хіба це не шантаж? А як щодо особистого боку справи? Чи тобі не пропонують нічого особистого?

— Ти маєш на увазі, чи чекатиме Петрус, що я з ним спатиму? Не впевнена, що він захоче зі мною спати, хіба для того, щоб переконати мене у своїх намірах. Але, якщо чесно, я не хочу спати з Петрусом. Точно ні.

— Тоді тут більше немає чого обговорювати. Чи слід мені передати твоє рішення Петрусові: його пропозицію відхилено, і я не пояснюватиму чому?

— Ні. Зачекай. Перш ніж гнути кирпу перед Петрусом, оціни моє становище об’єктивно. Об’єктивно