Мора Мюррей - Шепіт забутих доріг, Мора Мюррей

Тільки зараз я відчула, що стою по кісточки в холодній болотяній жижі. Ноги потихеньку засмоктувало, холод непомітно пробрався в кросівки, і я відчувала ніби хтось знизу тягне мене до себе. Мені відчайдушно хотілося закрити очі, не бачити того жаху, який постав переді мною, і в голові волала одна тільки думка: “Ну чому це сталося зі мною? Зі мною ніколи не ставалося нічого дивного!”. 

Істота, яка прикидалася дівчиною розкусила, що я її викрила, і одразу ж змінилась. Тепер вона не виглядала тендітною та розгубленою дівчиною, її образ поплив ніби кола по воді. Я остаточно зрозуміла, це була не людина. Це було щось, що старалося виглядати як людина, говорити як людина, однак її викрили. Я її викрила. І більше не було сенсу в цій виставі.

Мара, а це без сумнівів була вона, щось нерозбірливо і злісно шипіла. Лише на мить я змогла зрозуміти фразу: 

- А-а-а-а, все ж здогадалась! 

Ніколи я не відчувала такого страху, що відкидає всі інші почуття і думки, коли навколо все проступає з кришталевою чіткістю і ніби сповільнюється, і ти ясно усвідомлюєш, що це, можливо, кінець усьому на світі або, можливо, тільки початок, але початок того, чого краще не знати, не думати.

Не усвідомлюючи до кінця що саме я роблю, я виставила перед собою саморобний хрест із уламків палиці, і тримаючи його однією рукою, іншою почала шукати щоденник Вертинського, який я запхнула у задню кишеню. Сама не розумію як, але щоденник майже одразу відкрився на потрібній мені сторінці, і піднявши його на рівень очей, не випускаючи з поля зору бліду істоту я почала читати. Спершу прочитала переписану Вертинським молитву з Біблії, а потім, майже не запинаючись почала читати тексти старослов’янською, майже не розуміючи що я роблю, однак з повною впевненістю в своїх діях. 

Нечисть зашипіла на мене холодом, відступаючи назад в болото, уже не приховуючи синіх трупних ніг обплетених корінням. Прозорими очима вона уважно слідкувала за мною, не моргаючи і не зводячи погляду ні на секунду. Пальці, непомірно довгі, схожі на павучі лапки, стискалися і розтискалися, наче пульсували. 

Вона відступала рівно настільки, щоб дати мені можливість переслідувати її, піти за нею в болото. Однак я продовжила стояти там, де була. Коли я почала читати тексти, мені здалося, ніби мої ноги відпустили, і більше не затягують на дно. Навіть якби було інакше, я всеодно лишилась би на місці. Не треба бути генієм щоб здогадатись: вона заманює, хоче щоб я пішла туди де вона може легко пересуватися, в той час як звір чи людина одразу ж потоне. 

Відступивши ще трішки, вона знову прошипіла, вже без особливих зусиль намагаючись імітувати голос беззахисної дівчини: 

- Ну що ж ти зупинилась? Хіба не бачиш? Ти сильніше мене, хіба не хочеш припинити мої страждання? Свої страждання? Хіба не хочеш знищити, стерити мене з лиця землі?

Я почала читати голосніше, намагаючись не слухати шипіння нечисті, адже боялась, що якщо зупинюсь хоч на мить, вона накинеться на мене зі звірячою жорстокістю, розтерзає мене на місці. Ця картина настільки ясно і страшно з’явилася в моїй уяві, що живіт ніби скрутило крижаними лапами, а дихання перехопило. Але навіть беззвучно, голосно ковтаючи повітря, я читала. 

- Хіба ти не хочеш врятувати свою сестричку? Ви з прийшли забрати свою матусю від мене. Її вяртувати не хочеш? Звільнити від мене. - продовжувала спокушати тварюка, не роблячи більше кроків назад, прикидаючись слабкою і безпорадною. Їй навіть вдалося на кілька секунд повернути дівоче обличчя, ніби вона підкрутила налаштування. - Ну, ходи ж сюди. Ти така сильна, не така як інші. Тепер я не зможу завдати тобі шкоди… 

- Доню, не ходи!

Мамин голос, такий знайомий, такий рідний, пролунав прямо в мене за спиною. Я на секунду запнулася і мало не обернулася. Мене почало трясти як у лихоманці. Мені було фізично боляче не обертатися, але я подолала спокусу. Негайно з очей бризнули сльози, пекучі, від яких защипало очі, і я навіть розлютилася. Не час ревти! Так зовсім не розбереш, що написано у рятівному щоденнику.

Я кліпнула кілька разів, і світ знову став чітким. Я не обернулась, не піддалась, лишилась стояти там де стояла з хрестом напоготові. 

Мара, не відриваючись, стежила за мною, але теж не йшла з місця. Проте здавалося, що вона мерехтить, то наближаючись, то знову віддаляючись.

- Повторюй, дівчинко! - пролунав зовсім незнайомий голос . 

Краєм ока я помітила чоловічу постать, яка майже зливалася з зеленню на фоні. Це був той чоловік, якого ми зустріли з мамою і Алісою в лісі. Здавалося це було так давно, ніби в іншому житті. 

Тепер я була готова повірити, що це Всеволод Вертинський. Той самий Вертинський, що стояв на варті Сирих Доріг. Давно померлий та похований. 

- Говори за мною, дівчинко. Тінь сплете, ліс забере. Мертву - мертвим, живу - живим. 

- Тінь сплете, ліс забере. Мертву - мертвим, живу - живим. 

Не опустивши руки з хрестом я чітко і голосно повторювала ці слова. Вузол страху в животі розв’язався, я відчула піднесення. Вперше за весь час мені хтось допоміг. І не просто співчуттям, а по-справжньому, у потрібний час у потрібному місці. Просто так допоміг без прохань. Все вирувало в мені: «Я не одна! Я не одна! Все буде добре! Я намагалася придушити в собі ейфорію, не поспішати, не розслаблятись, але не могла.

- Тінь сплете, ліс забере. Мертву - мертвим, живу - живим. Тінь сплете, ліс забере. Мертву - мертвим, живу - живим. - я майже кричала ці слова без зупинки одночасно плачучи та сміючись. Цей сміх був зовсім не від радості, а від перенапруги. 

Тварюка, яка харчувалася моїм страхом і розквітала від негативних руйнуючих емоцій, тепер зігнулася, ніби її вдарили в живіт, і почала моторошно, якось ламано, нелюдськи звиваючись, зацьковано озиратися.

- Хто тобі допомагає? Хто?! - заревіла вона по звіриному, ніби у неї вирвали здобич прямо з пащі. 

І цей звір вив і гарчав від розчарування та раптового болю одночасно дівочим голосом і ніби накладеним на нього грубим чоловічим. Я ніколи не думала, що можна кричати одночасно двома голосами. Це було страшно. Від цього звуку мороз продирав по шкірі.