Ксандер Демір - Сет кохання та поразки , Ксандер Демір

— Ні, все добре, правда. Просто запитала, аби впевнитись. Дякую тобі ще раз.

Я кивнув їй у відповідь, проводжаючи поглядом, як Вікторія зникає за стіною. Її постава здавалася трохи напруженою, а кроки — надто тихими, ніби вона хотіла уникнути будь-якого звуку. Скоріше за все, знову повертається до своєї кімнати. Вона проводить там аж надто багато часу останніми тижнями. Занадто.

Я тяжко видихнув, повертаючись назад до стільниці, де ще кілька хвилин тому стояла вона. Повітря все ще тримало легкий відтінок її парфуму — тонкий, солодкуватий аромат, який дивно дисонував із її постійною тривогою. Схилившись ліктями на прохолодну поверхню, я закрив обличчя долонями. Моя травмована рука більше не завдавала гострого болю, але відчуття, що я не можу "тримати контроль", тепер розлилося всередині мене іншим способом.

— Чому ж ти мовчиш, Вікторіє…. — тихо пробубнів я, скоріше до себе, аніж до когось ще. Однак, на свою відповідь я одразу ж почув тихе вібрування телефону на столі.

Я підвів голову та одразу зрозумів — це не мій. Свій я завжди тримаю в кишені, і він точно не вібрував. Телефон належав Вікторії. Я хотів крикнути їй, чи навіть занести телефон у її кімнаті, проте мій погляд ковзнув по екрану, де світилося нове повідомлення.

Невідомий номер: «Кохана, досить мене ігнорувати. Ти ж знаєш, що я дуже сумую за тобою… Як же я хочу знову відчувати твоє тіло поруч зі своїм… Ми були такі щасливі, але ні. Ти вирішила зіграти свою гру. Досить ховатись від мене! Я все одно знайду тебе, і дуже скоро! І обіцяю, тобі це так просто не зійде! Нарешті я виб’ю всю дурість з тебе, дурепо!!»

Я завмер, перечитуючи повідомлення ще раз, потім ще. Кожне слово різало, залишаючи після себе важкий осад. Мій мозок наче відмовлявся сприймати побачене. Їй хтось погрожує. Колишній? Друг? Хто б це не був, його тон здавався загрозливим, а слова — огидними.

Здається, він італієць. Повідомлення написане ідеальною італійською. Не тією, яку можна швидко вивчити чи перекласти через додаток. У ньому було щось особисте.

Я проковтнув гіркий клубок у горлі й натиснув на повідомлення, сподіваючись побачити увесь чат. Мені потрібно було більше інформації, хоча б його ім'я чи історія їхньої переписки. Але телефон миттєво запросив пароль.

— Бляха, — прошепотів я, злісно видихаючи.

Пароль. Навіть найпростіший — день народження, рік, щось банальне — я не знав. Ніщо з її життя не давало мені зачіпки. Бо я зовсім нічого не знав! Вона так мало розповідала про себе. Я потер потилицю, силкуючись вигадати план, але моя голова була важкою і порожньою водночас.

Мені потрібно знати, хто це! Чому він пише Вікторії? Чому кличе її «кохана»? Чому він погрожує їй? Що взагалі сталось?! І головне — чому Вікторія нічого не каже? Чому продовжує мовчати?

— Камілло, — її голос пролунав несподівано поруч, і я ледь не випустив телефон із рук.

Різко заштовхнувши телефон у кишеню, я повернувся до неї, намагаючись не видавати свого хвилювання. Моє серце шалено калатало, але зовні я зобразив найбайдужіший вигляд, на який був здатен.

— Так? — я невпевнено усміхнувся, прочистивши горло. — Ти подумала щодо модельного?

— Ні… Я… — вона на секунду зависла, оцінюючи мене, а потім злегка похитала головою. — Ти бачив мій телефон?

— Ні, — я звів брови, намагаючись виглядати переконливо. — Хоча, здається… Він був у вітальні. Так!

Вікторія трохи примружилася, ніби відчувала щось, утім нічого не сказала. Вона повільно розвернулася і попрямувала у напрямку вітальні.

Як тільки її фігура зникла за стіною, я відкинув голову назад і видихнув, відчуваючи, як у грудях накопичується незрозуміла злість. Злість, безсилля, розгубленість — усе змішалося в хаотичний клубок емоцій. Невідомий… цей виродок. Він їй погрожує, а вона мовчить. Чому? Чому вона не скаже мені правду?

Але, здається, я вже знав відповідь: вона не довіряє мені повністю. І це різало. Не те щоб я заслужив більше довіри за цей короткий час, але я відчував, що маю зробити щось, аби це змінити. Вона виглядала спустошеною. Її голос, навіть коли вона намагалася жартувати чи відповідати нейтрально, був надломленим, як і сама Вікторія. Тому… діяти потрібно вже.

— Знайшла? — запитав я, увійшовши до вітальні. На дивані Ґатто ліниво розтягнувся, з цікавістю дивлячись на нас своїми круглими очима.

— Ні… — вона похитала головою, зітхнувши. — Навіть уявлення не маю, де залишила його.

— Я можу зателефонувати тобі, — запропонував я, вже вимкнувши звук на телефоні, аби він не видав, що пристрій у мене в кишені.

— У мене завжди беззвучний, але дякую, — натягнута усмішка ледь торкнулася її губ, проте в очах не було іскри. — Гаразд… потім почну шукати. У мене шалено тріщить голова для цього.

— Тобі дати ліки?

— Ні, дякую. Я вже випила знеболююче. Хочу поспати.

Я схвально кивнув. Мої очі мимоволі прослідкували за нею. В її рухах була втома, а в плечах — невидимий тягар, який вона несла, напевно, вже не один день. Де та впевненість? Де її жарти, які здавалися таким природними ще кілька тижнів тому? Де легкість, із якою вона заходила до кімнати, просто щоб кинути саркастичну репліку? Здається, її справді хтось злякав. Жорстоко, навмисно.