Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Артемій із Бодею перезирнулися, а Нострадамус, усміхнувшись, випалив:

– Згідний.

Звичайно, стільки цигарок і шість сотень гривень на дорозі не валяються, особливо якщо фізично працювати не доведеться, принаймні йому.

Витягнувши гроші Святослав почав відраховувати потрібну суму.

– А як ви дізнаєтеся, що ми все зробили саме так, як ви просите? – запитав Бодя.

– Саме так, як? – підтримав його Артемій.

– Ну ось, ми й квити. Ви можете розраховувати лише на моє слово, що я вам не завдам шкоди й не заманю в якусь пастку. А я покладатимусь на ваше слово, що ви зробите все належним чином.

– Справедливо, – кивнув Артемій.

За хвилину безхатьки отримали гроші й пообіцяли виконати все, як домовилися, хоча у Святослава закралася підозра, що він може їх більше ніколи не побачити. Саме через це він інтуїтивно вирішив не затягувати й призначив проведення експерименту вже на завтра.

Та залишалася ще одна деталь, яку треба було уточнити: навряд чи безхатьки мали при собі сокиру.

– Ви хоч інструмент маєте де взяти? – запитав Святослав.

– Та де там! – вигукнув Нострадамус. – Таке при собі не носимо.

Інші теж із посмішками почали кивати.

– Добре, ти давай зі мною, – звернувся Святослав до Боді. – А ви двоє чекайте тут.

Чому Святослав вирішив взяти із собою саме його? Бо той здавався йому найрозумнішим, або принаймні найбільш адекватним із трійці. У торговельному центрі «ВМБ» мав бути магазин із інструментами, тому вони попрямували саме туди.

Бодя, у своєму на два розміри більшому піджаку, крокував по торговельному центру, наче по мінному полю. Він нервово озиркався і ступав обережно, ніби боявся раптово потрапити під чиєсь пильне око.

Взагалі, вони зі своєю «бандою» вище першого поверху «ВМБ» ніколи не піднімалися. Лише там, у коридорі, що вів до супермаркету «АТБ», час від часу ховалися від дощу. А так, їх зазвичай швидко помічали й виганяли – чи то охорона, чи то інші працівники комплексу, боячись, що безхатьки щось вкрадуть.

– Він зі мною, – кинув Святослав охоронцю, коли той вже збирався причепитися до Боді. Сказав і поправив окуляри. Оце так історія: сам має не найкращу репутацію, а тут ще й з безхатьком заявився. Що буде, якщо хтось упізнає?

На щастя, ні охоронець, ні продавець його не впізнали.

– Ну, так чим тобі краще буде? – запитав Святослав, показуючи на інструменти. – Сокирою чи пилкою?

Трохи задумавшись Бодя почухав свій загорілий лоб, пробігся очима по асортименту, на полицях магазину, і зрештою відповів:

– Пилкою. Звісно, пилкою. А потім її треба буде вам повернути?

– Можеш лишити собі, якщо згодиться.

– Та ні, я її продам.

– Роби, що хочеш, тільки щоб завтра все було зроблено.

– Не хвилюйтесь, усе зробимо, – завірив Бодя.

За кілька хвилин він вийшов із торговельного центру, несучи найдешевшу пилку, загорнуту в пакувальний папір. Майже слідом вийшов і Святослав. Однак у бік трійці – Нострадамуса, Артемія і самого Боді, – навіть не глянув, хоча ті стояли вже зовсім близько, у кількох метрах від виходу.

– Дивись-но, конспірується, – посміхнувся Нострадамус, спостерігаючи за ним.

Святослав же впевнено попрямував далі, у напрямку «Київенерго».

***

Суботній день виявився дощовим: не те щоб сильно, але з сонячного неба час від часу накрапував дрібний дощ. Щоб дістатися місця, де все мало відбутися, Святослав вирушив власним автомобілем і залишив його біля ресторану «Верховина», розташованого майже на березі озера. За озером починався ліс, саме там мав пройти експеримент.

Святослав прибув на місце за п’ятнадцять хвилин до дев’ятої ранку. О дев’ятій починався час, відведений безхатькам для виконання домовленого завдання, і тривати він мав до шостої вечора.

Він щиро сподівався, що Бодя з компанією не затягнуть справу аж до вечора. У такому разі довелося б вигадувати щось і брехати Соні. «Чому б не зробити це в понеділок?» – думав Святослав, адже Соня перебувалаб на роботі до шостої вечора, і не довелося б нічого приховувати. Але, як кажуть, добра думка приходить після. Учора для нього було важливо якнайшвидше провести експеримент, а сьогодні, коли за сніданком разом із Сонею пив чай і слухав її розповідь про нового дивацького клієнта, навіть засумнівався в доцільності цього досліду.

Проте зараз змінювати вже нічого. Процес запущено. Хіба що Бодя і його друзі взагалі не з'являться, вирішивши, що три сотні кожному на рівному місці – значно краще, ніж небезпечні для здоров’я експерименти за шістсот разом із цигарками.

Перейшовши дамбою на інший бік озера Святослав попрямував до місця, де вирішив чекати на безпритульних – точніше, на спалах. Якраз почав накрапати дощ. «Ну тепер вони, певно, перечекають негоду, а вже потім вирушать сюди... якщо взагалі вирушать», – гадав він. Від метро «Житомирська», де вони зустрічалися вчора, до озера пішки хвилин двадцять-тридцять, тож часу, аби посидіти й порозмірковувати, вистачало.

Тим паче місце на березі Святослав обрав особливе, сповнене спогадів. Саме під цією покрученою вербою вони колись не раз збиралися з сім’єю на пікніки. Тією сім’єю, що тепер далеко за кордоном.

Саме тут, його донечка зробила свої перші кроки без сторонньої допомоги. Мабуть, краще було б, якби це сталося десь на морі, хоча б на Чорному, але сталося так, як сталося. А трохи ліворуч від дерева, у вогнищі, яке вони розпалювали для сосисок чи шашликів, якось опинилася його сорочка, що сушилася після купання в озері. Майже вся згоріла. Тут вони грали в м'яча, в бадмінтон, або просто лежали утрьох на покривалі, дивлячись у небо й вигадуючи різні історії споглядаючи за хмаринками.

Маленька Анжеліка, намагалася повторювати ті вигадки. Її спроби виходили такими кумедними, й майже жоден той вигук не був схожим на слово. Але батьки, чуючи ті чарівні звуки, буквально розривалися від щастя. Це були моменти, які здавалися чимось поза межами реальності.