Джо Аберкромбі - На лезі клинка

— Годі вам, хлопці, — мовив він дружнім, м’яким голосом, — навіщо скубтися? — Нехай Форлі і не був найкращим вбивцею, але він, безумовно, вмів зупиняти інших від вбивства одне одного. Шукач побажав йому удачі. — Ну ж бо, чого би вам не…

— Стули своє трахане хавло! — загарчав Доу, люто ткнувши своїм брудним пальцем в обличчя Форлі. — Хрін чогось вартує твоя думка, Найслабший.

— Облиш його! — гримнув Тул, піднісши свій здоровецький кулак до підборіддя Доу. — Або ти в мене по-іншому заспіваєш!

Шукач не міг на це дивитися. Доу і Тридуба завжди зачіпали одне одного. Вони швидко закипали і так само швидко вгамовувались. Грозова Хмара був людиною іншого крою. Якщо цей бичисько добряче заводився, спинити його могли тільки десять дужих чоловіків з довжелезною мотузкою. Шукач задумався, що в цьому випадку зробив би Лоґен. Він знав би, як спинити їхню сварку, якби був живий.

— Твою мать! — вигукнув Шукач, несподівано зриваючись на ноги від багаття. — На нас полюють йобані шанка! І навіть якщо ми розправимося з ними, то залишається Бетод! У нас і так вистачає з ким зводити рахунки, а ви ще й між собою чубитесь! Лоґен помер, а його місце зайняв Тридуба — тільки так і не інакше!

Він теж потикав пальцем, просто в повітря, а тоді зачекав, щиро надіючись, що його трюк спрацює.

— Ага, — буркнув Мовчун.

Форлі почав кивати, наче дятел.

— Шукач правий! Нам ті сварки потрібні, як члену трипер! Тридуба був другим. Тепер він головний.

На мить запала тиша, і Доу ввіп’явся у Шукача тим пустим, холодним, убивчим поглядом, яким кіт дивиться на загнану мишу. Шукач зглитнув слину. Лише жменька зважились би витримати такий погляд Чорного Доу. Його так прозвали за щонайчорніший поголос, що ширився про нього по цілій Півночі. Він приходив неждано-негадано під покровом ночі і залишав по собі до чорноти спалені селища. Такі були чутки. Такими були факти.

Шукачеві довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб не опустити очі. Він уже збирався це зробити, коли Доу відвернувся і глянув на інших, на кожного по черзі. Більшість людей не витримала би цього погляду, але ці не належали до більшості. У цілому світі навряд чи можна було знайти ще більш відчайдушну ватагу. Жоден із них не відвів очі, і навіть не збирався цього робити. Окрім, звичайно, Форлі Найслабшого, котрий втупився у траву ще до того, як підійшла його черга.

Коли Доу побачив, що всі налаштовані проти нього, він радісно всміхнувся, так наче й нічого не трапилося.

— Добре, — мовив він до Тридуби, і весь його гнів, здавалося, миттєво звіявся. — В такому разі що робимо, отамане?

Тридуба подивився на ліс. Принюхався і втягнув крізь зуби повітря. Замислено почухав бороду. Задумливо глянув на кожного.

— Рушаємо на Південь, — вирішив ватажок.

Він спершу відчув їх, а вже тоді побачив, втім, з ним так було завжди. Він мав гарний нюх, за що, зрештою, його й прозвали: «Шукач». Хоча, чесно кажучи, їх запах міг відчути кожен. Вони охуєнно смерділи.

Там, на галявині, їх було дванадцять. Вони сиділи, жерли, буркали одне до одного на своїй бридкій, мерзенній мові, вишкірюючи великі жовті зуби, одяг їхній був зшитий із шматків смердючого хутра і затхлих шкур, а доповнювали картину різномасті іржаві обладунки. Шанка.

— Йобані плоскоголові, — пробурмотів сам до себе Шукач.

Він почув позаду тихий свист, обернувся і побачив Мовчуна, котрий виглядав з-за куща. Шукач показав відкриту долоню, що означало зупинитися, торкнувся потилиці — плоскоголові, підняв кулак, а тоді виставив два пальці — дванадцять, а насамкінець і вказав на стежку, що вела назад до гурту. Мовчун кивнув і розчинився за деревами.

Шукач наостанок ще раз поглянув на шанка, щоб переконатись, що вони нічого не помітили. Так і було, тож він спустився з дерева і пішов геть.

— Вони розташувалися біля дороги. Я нарахував дванадцять штук, але їх може бути більше.

— Вони шукають нас? — запитав Тридуба.

— Може, і шукають, але не надто активно.

— Ми можемо їх оминути? — запитав Форлі, який завжди намагався уникати бійок.

Доу сплюнув на землю — йому їсти не дай, а дай побитися.

— Їх усього дванадцять! Ми їх завиграшки покоцаєм!

Шукач поглянув на Тридуба, котрий звично взяв хвилинку на роздуми. Вони всі добре розуміли, що дванадцять — це не так вже й мало, але, можливо, краще їх прикінчити, ніж залишити розгулювати на свободі.

— Що будемо робити, отамане? — запитав Тул.

Тридуба зціпив зуби.

— Готуйте зброю.

Поганий той воїн, який не тримає свою зброю в чистоті і порядку. Шукач перевіряв свою не більше години тому. Втім, зайва перевірка не зашкодить, а от покладатися на те, що все мало би бути гаразд — цілком може.

Тишу порушило тертя сталі об шкіру, постукування дерева і дзенькіт металу. Шукач дивився, як Мовчун натягає тятиву свого лука та перевіряє оперення стріл. Спостерігав, як Тул Дуру проводить великим пальцем по вістрі свого масивного меча, що був завишки майже як Форлі, і кудкудаче, немов курка, побачивши цятку іржі. Бачив, як Чорний Доу погладжує шматою обух сокири і дивиться на лезо ніжними очима коханця. Дивився, як Тридуба підтягує пряжки на ремінцях свого щита і розсікає повітря вилискуючим клинком.

Шукач зітхнув, щільніше затягнув ремені свого лівого нарукавника і перевірив поверхню лука на тріщини. Відтак впевнився, що всі його ножі на місці. Ножів багато не буває — так колись казав йому Лоґен, і він добре засвоїв цю істину.

Шукач побачив, як Форлі, ворушачи губами, незграбно перевіряє свій короткий меч, і як від страху виблискують його очі. Від побаченого Шукач і сам почав нервуватися, а тоді кинув оком на інших. Брудні, пошрамовані, похмурі та бородаті. Жоден із них не проявляв ні краплі страху, але у страхові не було сорому. У кожного свій шлях, казав йому колись Лоґен, і без страху не буває відваги. Цю істину він теж добре засвоїв.

Шукач підійшов до Форлі і поплескав його по плечу.

— Без страху не буває відваги, — сказав він йому.

— Що, справді?

— Так мені казали. І взагалі, добре, що ти боїшся. — Шукач нахилився до нього, щоб інші не чули. — Я також ледь не всираюся.

Він подумав, що так зробив би Лоґен, а оскільки той став прахом, цей обов’язок перейшов до нього. Форлі відповів йому кволою посмішкою, але вона швидко зів’яла, і він здавався ще переляканішим. Що вдієш — ніхто не всесильний.

— Гаразд, хлопці, — мовив Тридуба, коли спорядження було перевірене і