Джо Аберкромбі - На лезі клинка

покладене на свої місця, — ось як ми вчинимо. Мовчуне і Шукачу, ви розташуєтесь обабіч їхнього привалу, за деревами. Чекаєте сигналу, а тоді стріляєте у будь-якого плоскоголового з лука. Ну, або в тих, котрі ближче до вас.

— Так точно, отамане, — сказав Шукач. Мовчун кивнув.

— Туле, ми з тобою заходимо з фронту, але дочекайся сигналу, добре?

— Ага, — прогримів велетень.

— Доу, ви з Форлі будете у хвості. Висунетесь, коли ми вийдемо вперед. Але цього разу дочекайтеся, поки ми вийдемо вперед! — прошипів Тридуба, тикаючи своїм грубим пальцем.

— Звичайно, отамане.

Доу стенув плечима, немов він завжди робив так, як йому кажуть.

— Гаразд, на цьому все, — сказав Тридуба. — У когось залишилися питання? Є серед нас пустоголові?

Шукач забурмотів і похитав головою. Решта зробила те саме.

— Чудово. І ще одне, — старший подався вперед, оглядаючи кожного з них один за одним. — Чекайте… клятого… сигналу!

Тільки сховавшись за кущем з луком в руках і стрілою напоготові, Шукач зрозумів: він не мав найменшого уявлення, що було сигналом. Він поглянув на шанка, які досі сиділи так само, нічого не підозрюючи, і бурчали, кричали та шуміли. Йому, як на зло, захотілося сцяти. Йому завжди хотілося сцяти перед боєм. Може, хтось казав, яким буде сигнал? Він не пам’ятав.

— От курва, — прошепотів він, і саме в цю мить з-за дерев вилетів Доу з сокирою в одній руці та мечем в іншій.

— Йобані плоскоголові! — заволав він, страшним ударом розколовши череп ближньому шанка і забризкавши галявину кров’ю.

Наскільки можна було зрозуміти з виразу їхніх морд, ця зграя плоскоголових була надзвичайно здивованою. Шукач вирішив, що це і є сигналом.

Він пустив стрілу у найближчого плоскоголового, який саме тягнувся по здоровенну ломаку, і побачив, як та з глухим звуком увійшла йому в пахву.

— Ха! — вигукнув він.

Шукач побачив, як Доу проткнув ще одного мечем у спину, аж тут з’явився здоровенний шанка напоготові зі списом. З-за дерев вилетіла по дузі стріла, вціливши тому в шию, і шанка із зойком упав навзнак. Той Мовчун був неабияким лучником.

Тепер із чагарнику по інший бік галявини із войовничим криком вибіг Тридуба, заскочивши шанка зненацька. Він турнув плоскоголового перед собою щитом у спину і той беркицьнувся обличчям у вогонь, а ще одного рубонув мечем. Шукач випустив стрілу, і вона вп’ялась шанка в живіт. Той упав навколішки, а вже за мить Тул могутнім ударом свого меча зітнув йому голову.

Битва була злагоджена і швидко йшла до свого завершення — удар, хрип, скрип, брязк. Кров бризкала, зброя свистіла, а тіла падали так швидко, що Шукач навіть не встигав прицілитись. Їхня трійця оточила решту плоскоголових, які вищали і бурчали. Тул Дуру розмахував своїм великим мечем, тримаючи їх на відстані. Тридуба зробив випад і відтяв ноги одному, а Доу прикінчив іншого, поки той озирався.

Останній шанка завищав і побіг до дерев. Шукач вистрілив у нього, але у поспіху схибив. Стріла ледь не поцілила Доу в ногу, але, на щастя, він цього не помітив. Плоскоголовий майже добіг до кущів, аж нараз зойкнув, упав горілиць і засмикався. Його прикінчив Форлі, котрий ховався у чагарнику.

— Я одного вбив! — вигукнув він.

Якусь мить було тихо, поки Шукач дерся на галявину, і всі роззиралися, чи, бува, не лишилось ще кого в живих, а тоді Чорний Доу гучно заволав, розмахуючи над головою закривавленою зброєю:

— Ми їх, нахуй, уколошкали!

— Ти нас самих ледве не уколошкав, йолопе! — закричав Тридуба.

— Чого?

— Хіба ти забув про блядський сигнал?

— Мені здалося, що я чув, як ти закричав!

— Чорта з два!

— Хіба? — перепитав Доу, неабияк здивований. — А який взагалі був сигнал?

Тридуба зітхнув і обхопив голову руками.

Форлі досі не зводив очей зі свого меча.

— Я одного вбив! — повторив він.

Тепер, коли битва скінчилась, Сечовий міхур Шукача уже був готовий луснути, тож він розвернувся і взявся сцяти на дерево.

— Ми їх положили! — заволав Тул, плескаючи його по спині.

— Обережно! — крикнув Шукач, коли струмінь сечі обмочив йому ногу. Всі над цим добряче посміялись. Навіть Мовчун легенько реготнув.

Тул потермосив Тридуба за плече.

— Ми їх убили, отамане!

— Цих ми убили, так, — похмуро промовив він, — але буде ще купа інших. Їх тисячі. Крім того, вони не залишаться надовго тут, за горами. Рано чи пізно вони вирушать на Південь. Можливо, влітку, коли на перевалах підсохне, а може, пізніше. Але це станеться скоро.

Шукач поглянув на них — всім стало незатишно після цієї короткої промови. Радість перемоги швидко згасла. Як завжди. Він подивився на мертвих плоскоголових, які лежали на землі побиті та закривавлені, розпластані та скорчені, їхня перемога тепер здавалася краплею в морі.

— Може, нам треба спробувати повідомити їх, Тридубе? — запитав він. — Спробувати когось попередити?

— Ага, — Тридуба сумно всміхнувся. — Тільки кого?

Шлях справжнього кохання

Нещасний Джезаль брів через сірий Аґріонт із фехтувальними клинками у руках: позіхав, спотикався і бурчав, досі знесилений після вчорашньої пробіжки, яка, здавалося, ніколи не скінчиться. Поки він плентався на свій щоденний курс знущань під керівництвом лорд-маршала Варуза, на вулицях не було ні душі. Окрім випадкового щебету якоїсь ранньої пташки десь на даху і втомленого, вимушеного шаркання його чобіт, повсюди панувала безгомінь. Усі навколо спали. Так і мало бути в таку рань. А він — тим паче заслужив на сон.

Джезаль потягнув свої зболені ноги крізь арку, до тунелю. Сонце ледь-ледь викотилося на обрій, і внутрішній двір попереду потопав у густих тінях. Вдивившись у вранішню сутінь, він розгледів Варуза, котрий уже чекав на нього, сидячи за столом. От дідько! Він сподівався хоч раз прийти першим. Цей старий виродок взагалі колись спить?

— Лорд-маршал! — вигукнув Джезаль, переходячи на млявий біг.

— Ні. Не сьогодні.

По спині Джезаля забігали мурашки. Цей голос не належав його вчителю з фехтування, але був він до болю знайомим.

— Цього ранку маршал Варуз зайнятий важливішими справами.

У темряві за столом сидів і усміхався своєю бридкою щербатою усмішкою інквізитор Ґлокта. Джезаля пересмикнуло від огиди. Це було аж ніяк не те, що хотілось би бачити з самого ранку.

Він сповільнив ходу і неохоче підійшов до столу.

— Ти, безумовно, зрадієш, коли дізнаєшся, що сьогодні не буде ні пробіжки, ні плавання, ні балансування на колоді, ні вправлянь із важкою палицею, — сказав каліка. — Тобі навіть це не знадобиться. — Ґлокта вказав палицею на Джезалеві клинки для фехтування. — Ми просто трохи побалакаємо. От і все.

Думка про п’ять годин знущання з