Арундаті Рой - Бог Дрібниць

— Як дивовижно! — вигукнула Марґарет-кочамма. — Справді, ніби нюхає! А чоловіки й жінки теж так роблять?

Вона мала на думці не зовсім те, що сказала, і почервоніла. Збентежена діра в Усесвіті з обрисами вчительки.

— О, постійно! — мовила Амму, не впівголоса, саркастичною ремаркою, як їй хотілося, а трохи гучніше. — Ми дітей так робимо.

Чако її не ляснув.

Тож і вона не дала йому здачі.

Проте атмосфера очікування наповнилася злістю.

— Амму, гадаю, тобі треба вибачитися перед моєю дружиною, — озвався Чако тоном захисника, а чи й власника (сподіваючись, що Марґарет-кочамма не скаже: «Колишньою дружиною, Чако!» — і не махне на нього трояндою).

— Ні-ні! — сказала натомість Марґарет-кочамма. — Я сама винна! Я не хотіла, щоб це так прозвучало… маю на увазі, я тільки подумала, що для нас це ж справді така дивовижна річ…

— Те запитання було абсолютно виправдане, — не погодився Чако. — І я гадаю, Амму повинна вибачитися.

— Скажи, а обов’язково корчити тут з себе плем’я кретинів з якоїсь глушини? — запитала Амму.

— О Боже! — закусила губу Марґарет-кочамма.

У просякнутому злістю супокої П’єси (синє військо у зеленавій спеці далі мовчки спостерігало) Амму повернулася до «плімута», взяла валізу, хряснула дверцятами і, лисніючи плечима, пішла в дім, до своєї кімнати. Залишивши всіх лише дивуватися, де ж це вона набралася такого нахабства.

І, правду кажучи, дивуватися тут було чому.

Адже не те виховання Амму отримала, не ті книжки читала і не з тими людьми зналася, щоб снувати тепер такі-от думки.

Така вже була у неї вдача.

В дитинстві вона дуже скоро втратила інтерес до казок про тата-ведмедя і маму-ведмедицю, які їй давали читати. У її версії казки тато-ведмідь лупцював маму-ведмедицю латунною вазою. Мама-ведмедиця терпіла побої з мовчазною покорою. Роками Амму спостерігала, як плете свою гидотну павутину її батько. З гостями він був просто втіленням чемності й люб’язності, а якщо то були ще й білі, то вже мало перед ними не стелився. Він жертвував гроші сиротинцям і лепрозоріям. Докладав неабияких зусиль, щоб зажити слави вишуканого, щедрого, доброчесного чоловіка. Наодинці ж із дружиною та дітьми перетворювався на страхітливого й підозріливого дебошира, хитрого і підступного. Бив їх і принижував, а вони потім страждали ще й від заздрості друзів і знайомих, адже їм, що не кажіть, пощастило: мають такого чудового чоловіка і батька!

Холодними зимовими вечорами в Делі Амму не раз доводилося ховатися (щоб не побачив, бува, хтось з порядних родин) в кущах лавсонії, які живоплотом росли навколо їхнього будинку, бо Паппачі прийшов з роботи у кепському гуморі, побив їх з Маммачі і вигнав надвір.

Одного такого вечора Амму, якій тоді було дев’ять, сиділа з матір’ю в кущах, дивилася на освітлені вікна і стежила за охайною постаттю Паппачі, який никав туди-сюди кімнатами. Не вдовольнившись побиттям дружини і доньки (Чако був у школі), він зривав штори і копав меблі, а тоді розбив настільну лампу. Через годину після того, як світло в домі погасло, Амму, незважаючи на благання переляканої Маммачі, прокралася через вентиляційний отвір всередину, щоб порятувати новенькі гумові чобітки, які дуже любила. Вона поклала їх у паперову торбинку і вже пробралася назад у вітальню, коли нараз спалахнуло світло.

Виявляється, Паппачі весь той час сидів у своєму кріслі-гойдалці з червоного дерева і тихо гойдався собі у темряві. Піймавши її, він не обмовився й словом, а просто відшмагав своїм хлистом з держаком зі слонової кості (тим самим, який лежав у нього поперек колін на тій студійній світлині з Відня). Амму не плакала. Вирішивши, що досить, батько загадав їй принести з шухляди, де Маммачі тримала всіляке причандалля для шиття, фестонні ножиці. Амму стояла і дивилася, а імперський ентомолог тим часом чикрижив маминими ножицями її улюблені чобітки. Одна по одній падали на підлогу смужки чорної гуми. Ножиці знай клацали і клацали, як то у них заведено. На перекривлене від переляку материне обличчя, що бовваніло за вікном, Амму не звертала уваги. На те, щоб повністю покремсати милі її серцю чобітки, пішло десять хвилин. Коли на підлогу впала остання гумова стяжка, батько глянув на неї своїми байдужими бляклими очима і сів назад у крісло. Він гойдався, гойдався і гойдався, а навколо звивалося море покручених гумових змій.

Підрісши, Амму навчилася жити поряд із цією свідомою, здатною на холодний розрахунок жорстокістю. З часом у неї виробилася надзвичайна чутливість до несправедливості, а ще з’явилася схильність до впертості, іноді геть нерозсудливої; таке буває з Малими, яких увесь час, ціле життя мучать Великі. Тепер вона й пальцем не кивнула б, щоб уникнути сварки або зіткнення. Ба навіть, можна сказати, сама їх шукала, а чи й ними тішилася, хтозна.

— Вона пішла? — запитала Маммачі в тиші, що клубочилася навколо.

— Пішла, — голосно відказала Кочу-Марія.

— В Індії можна казати «кретин»? — поцікавилася Софі-моль.

— Хто сказав «кретин»? — спитав Чако.

— Вона сказала, — відповіла Софі-моль. — Тітка Амму. Ви що, не чули? «Плем’я кретинів з якоїсь глушини».

— Розріж торт і дай кожному по шматку, — попросила Маммачі.

— Бо в Англії не можна, — сказала Софі-моль до Чако.

— Що не можна? — перепитав той.

— Казати «ка-ер-е-те-и-ен», — пояснила вона.

Маммачі невидюще втупила очі в осяяний сонцем пополудень.

— Всі тут? — запитала вона.

— Увер, кочаммо, — відгукнулася з зеленавої спеки синя армія. — Ми всі тут.

Поза межами П’єси Рахель мовила Велюті:

— А ми не тут, правда? Ми ж навіть не граємо.

— Авжеж, — відповів Велюта. — Ми навіть не граємо. От що мені справді цікаво було б знати, то це де наш Естапаппічачен-Куттаппен-Пітер-мон?

Саме з цих слів і почався під каучуковими деревами запальний, аж дух перехоплювало, танок на манір Румпельштільцхена[42].

Естапаппічачен-Куттаппен-Пітер-мон, агов!

Куди ж це ти, куди ж це ти, куди ж це ти пішов?!

Потім на зміну Румпельштільцхену прийшов Багряний Первоцвіт[43]:

Французи за ним повсюди ганяють,