Арундаті Рой - Бог Дрібниць

class="p1">Ще її дивувало, наскільки невимушено почувається поряд з ним Рахель. З неабияким подивом Амму побачила, що у доньки, виявляється, є свій, окремішній світ, до якого вона не має жоднісінького стосунку. Тактильний світ усмішок і сміху, де їй, матері, немає місця. Амму невиразно відчувала, що в її думках криється поки що ледь помітний багряний присмак заздрості. Вона не дозволила собі замислитися про те, кому саме заздрить. Чоловікові чи своїй дитині. Чи просто їхньому світові зчеплених пальців і несподіваних усмішок.

Помережаний мінливими цятками сонячного світла чоловік, який стояв у затінку каучукових дерев з дівчинкою на руках, підвів очі й зустрівся поглядом з Амму. Століття злилися в одну ефемерну мить. Історію захопили зненацька, геть несподівано. Скинули, ніби стару зміїну шкіру. Її знаки, шрами, рани з давніх воєн і днів, коли доводилося задкувати, — все це просто відпало. Натомість залишилася аура, добре помітне мерехтіння, і побачити його було так само просто, як воду в ріці чи сонце в небі, а відчути — не важче за спеку літньої днини чи посмик рибини на туго натягнутій волосіні. Те мерехтіння було таке очевидне, що ніхто його й не помітив.

Тієї короткої миті Велюта, підвівши погляд, побачив те, чого не бачив раніше. Те, що досі не потрапляло у його поле зору, обмежене шорами Історії.

Щось дуже просте.

Наприклад, він побачив, що Рахелина мати — жінка.

Що від усмішки у неї на щоках з’являються глибокі ямочки і не зникають ще довго після того, як усмішка йде з очей. Побачив, що її смуглі руки округлі й міцні і мають досконалу форму. Що її плечі лисніють, а от погляд завжди ніби деінде. Побачив, що тепер, підносячи їй свої дарунки, він уже не муситиме подавати їх на розкритій долоні, щоб їй не треба було до нього торкатися. Свої човники і шкатулки. Свої вітряні млинки. А ще побачив, що дарунки має не тільки він. Що й у неї є дарунки для нього.

Розуміння всього цього ввійшло у Велюту м’яко і глибоко, наче гостре лезо ножа. Холодне і гаряче водночас. Тривало це заледве якусь секунду.

Амму побачила, що він побачив. І відвела очі. Він зробив те саме. Демони Історії повернулися, щоб знову підбити їх під свою руку. Щоб знов одягнути їх у стару пошрамовану шкуру і потягнути назад, туди, де їм місце. Туди, де Закони Любові визначають, кого слід любити. І як. І як сильно.

Амму рушила до веранди, щоб повернутися у П’єсу. Всередині її проймав дрож.

Велюта перевів погляд на амбасадорку П. Плодожерку, яку тримав на руках. І поставив її на землю. Він теж тремтів.

— Ви тільки на неї погляньте! — вигукнув він, зиркнувши на її сміховинну пінисту сукенку. — Яка краса! Виходиш заміж?

Рахель запхала руки йому під пахви і почала безжально його лоскотати. Ікілі, ікілі, ікілі! Усі-пусі-лоскотусі!

— А я тебе вчора бачила! — заявила вона.

— Де? — запитав Велюта зумисне здивованим тоном.

— От брехун, — сказала Рахель. — Брехун і прикидько. Я ж тебе бачила! Ти був комуністом, мав сорочку і прапор. А ще ти подивився на мене і відвернувся!

— Аййо каштам![40] — обурився Велюта. — Хіба я б таке зробив? От сама скажи, хіба Велюта коли-небудь таке зробив би? То, напевно, був мій утрачений брат-близнюк.

— Який ще утрачений брат-близнюк?

— Та дурненький Урумбан… який у Кочині живе.

— Який такий Урумбан? — запитала Рахель, але тут побачила, що Велюта весело їй підморгує. — Брехун! Нема в тебе ніякого брата-близнюка! Ніякий то був не Урумбан! То був ти!

Велюта засміявся. Коли він сміявся, то таки сміявся.

— Не я, — знову заперечив він. — Я хворий був, у ліжку.

— А сам усміхаєшся! — підловила його Рахель. — Значить, то був таки ти. Це все твоя усмішка.

— Це тільки по-англійськи так, — пояснив Велюта. — Мій учитель завжди казав: малаяльською, якщо ти усміхаєшся, значить, то був не ти.

Щоб це перетравити, Рахелі треба було десь секунду. А тоді вона знову накинулася на нього: ікілі, ікілі, ікілі!

Все ще сміючись, Велюта подивився у бік П’єси, щоб побачити Софі.

— А де ж наша Софі-моль? Зажди, нехай хоч гляну на неї. Ви ж її не забули, привезли, чи десь лишили?

— Не дивися туди, — наполегливо попросила Рахель.

Вона стала на цементний парапет, який відгороджував каучукові дерева від доріжки, і долонями затулила Велюті очі.

— Чому? — запитав Велюта.

— Тому, — відказала Рахель. — Бо я не хочу.

— Де Еста-мон? — поцікавився Велюта в амбасадорки (замаскованої під Пожерку-Плодожерку, замасковану під аеропортну фею), яка вже сиділа у нього на спині, обхопивши ногами за стан, а спітнілими долоньками й далі затуляла йому очі. — Я його не бачив.

— А ми його в Кочині продали, — безтурботно повідомила Рахель. — Обміняли на мішок рису. І ліхтарик.

Жорсткі мереживні квіти з її штивної сукенки втиснулися Велюті у спину.

Тепер на тій чорній спині разом цвіли мереживні квіти і ріс щасливий листок.

Та коли Рахель сама почала шукати у П’єсі Есту, то побачила, що його там і справді немає.

У П’єсі тим часом на сцені з’явився високий торт, за яким зовсім сховалася низенька Кочу-Марія.

— Ось і торт, — оголосила вона трохи гучніше, ніж треба, звертаючись до Маммачі.

Кочу-Марія завжди говорила до Маммачі трохи гучніше, ніж треба, бо припускала, що поганий зір автоматично погіршує і всі інші чуття.

— Кандо, Кочу-Маріє? — спитала Маммачі. — Бачиш нашу Софі-моль?

— Канду, кочаммо! — гучно-прегучно вигукнула Кочу-Марія. — Бачу.

Вона усміхнулася до Софі, широко-прешироко. Була якраз її зросту. Попри всі зусилля, нижча, ніж годиться бути сирійській християнці.

— Білошкіра, в маму, — сказала Кочу-Марія.

— Ніс у неї від Паппачі, — нагадала Маммачі.

— Ну, тут уже не мені судити, але красунька вона ще та! — заявила Кочу-Марія. — Сундарікутті[41]. Мале янголятко.

Малі янголята — барви піску на пляжі і носять штанці-кльош.

Малі чортенята — брудно-коричневого кольору, вдягаються в сукенки аеропортних фей, а на чолі у них горбики, з яких можуть вирости роги. На голові вони мають фонтанчики, перетягнуті «токійською любов’ю». А в голові — уміння читати задом наперед.

Якщо завдати собі клопоту і подивитися їм у вічі, то можна побачити там сатану.

Кочу-Марія взяла обидві руки Софі у свої, долонями догори, піднесла їх собі до лиця і глибоко вдихнула.

— Що це вона робить? — запитала Софі, коли її ніжні лондонські рученята цілком зникли в мозолистих аєменемських руках. — Хто це така і навіщо вона нюхає мої руки?

— Це кухарка, — пояснив Чако. — Так, на свій манір, вона тебе цілує.

— Цілує? — перепитала