Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

Мунісе гладила мене по голові й одночасно намагалася упхати листи мені в руку.

— На ось, абаджим. Вони, мабуть, від коханої тобі дуже людини…

Я вся стрепенулася.

— Що ти городиш, пустомеля! — крикнула я.

— Не гнівайся, абаджим… Але хіба б ти плакала, якби листи не від того, кого ти любиш?..

Мені стало соромно слів цієї дитини, яка все знала. Стало прикро, що заплакала. І треба було дати лад усьому цьому, треба вирішити…

— Маленька моя, краще б ти нічого не казала. Та вже як є. Це листи не від коханої людини. Ходи-но, попалімо їх разом!

В хаті було поночі, тільки ще спалахував у печі перетлілий хмиз. Я кинула у вогонь один лист. Конверт скрутився й почав горіти. Тоді я кинула другий, третій…

Мунісе припала до моїх грудей, повна якихось незрозумілих мені чуттів.

Листи тліли, а ми стояли над ними мовчки, мов над померлим.

Надійшла черга четвертого… Серце рвалося від гіркого каяття. Три вже згоріли, хіба ж лишати цього? Серце ось-ось розірветься… Я з мукою кинула четвертого.

Вогонь не вхопився за нього так, як за ті. Десь скраєчку затлілося й ледь-ледь почало горіти. Конверт скрутився й розпався, а я побачила, як вогонь повільно перекинувся на папір, написаний знайомим дрібненьким почерком. Годі, цього несила знести. Мунісе наче вгадала, що робиться в мене на душі, подалася рукою в піч і вихопила з полум’я уривок паперу.

Шматок того листа я наважилася прочитати, коли вже Мунісе заснула.

«…Сьогодні вранці мати глянула на мене й заплакала. Я запитав: «Що сталося, мамо, чому ти плачеш?» Спочатку вона не хотіла казати, відмовлялася тим, що, мовляв, сон приснився… Та я просив, і вона, тихенько заплакавши, почала розповідати:

«Сьогодні мені приснилася Феріде… Наче я блудила якоюсь темною руїною й розпитувала всіх: «Чи тут нема Феріде?.. Аллаха ради, скажіть… Коли це якась закутана з головою жінка вхопила мене за руку й запхала в темну комірчину, схожу на келію дервіша. «Феріде лежить тут. Померла з дифтериту…» А я дивлюся, аж і справді лежить моя дитина, очі заплющила. А з виду така, як і була. Я, плачучи, прокинулася — заболіло серце… Кажуть, небіжчики ві сні — добре… Начебто зустріч… Га, Кямране? Скоро я побачу мою Феріде, правда ж, синку?..»

Це мамині слова, а про себе я вже й не кажу. Тільки ж хіба справедливо змушувати, щоб оця стара жінка, котра була тобі за матір, плакала? Тепер цей сумний сон сниться щоразу й мені. Варто тільки лягти й заплющити очі… Я бачу тебе на чужині, в темній хатині. Бачу твої заплющені очі й твої чорні коси, твоє ніжне обличчя…»

Якраз тут закінчувався уривок листа. Я так і не дізналася нічого, хіба що тільки про тітчин сум.

Кямране, ось бачиш, нас розлучає усе. Ми з тобою не вороги, ні. Ми звичайні люди, які ніколи не побачать одне одного.

— Зейнілер, 5 лютого

Учора на болоті почалася стрілянина. Я злякалася, а Мунісе, мовби нічого не сталося, пояснила:

— Це буває тут часто. Жандарми розбійників ловлять.

Постріли вряди-годи припинялися, а потім знову. Так хвилин десять.

Уранці ж ми про все дізналися, Мунісе казала правду. Серед ночі була сутичка жандармів із розбійниками, які пограбували пошту. Одного жандарма було вбито, а другого тяжко поранено.

Його привезли в село й поклали в хаті для гостей.

Десь опівдні до школи прибіг, засапавшись, Вегбі й схопив мене за руку.

— Вчителько! Одягай, дівчино, чаршаф, та йди мерщій! Тебе кличуть до хати, що для гостей.

— Хто ж кличе?

— Лікар. Батько мені загадав.

Я запнула чаршаф і пішла з Вегбі.

Хата для гостей була, власне, стара халупка на дві кімнатчини із скособоченими ганками. Зупинялися тут хіба подорожні, яких або ніч застане в дорозі, або негода чи хвороба. Іноді їх навіть годували.

Край воріт стояв прегарний кінь і кресав копитами. З ніздрів у нього аж пара йшла. Я погладила коня і зайшла у двір. Хоч горів ліхтар і ще не зовсім споночіло, було темно. На сходах сидів дебелий військовий лікар в чоботиськах і, регочучи, лихословив.

Він хотів знову викинути якесь слівце, бо аж залився від сміху, та, звівши голову, побачив мене й раптово замовк. Потім повернувся до чорнобородого чоловіка в сірому мундирі й сказав:

— Агей, капітане, ти вже не гнівайся, але тобі таки добре прізвисько дали — куди не кинь «дядько ведмідь», та й годі. Бач, чого набалакав через тебе, а тут ось жінка прийшла. — І він повернувся до мене: — Даруйте, гем-шіре-ханим, не помітив. Зачекайте-но хвилинку, спочатку я пройду. Сходи на ладан дихають, не витримають нас обох! Ось так, я вже пройшов, тепер, будь ласка, ви…

Я вихопилася нагору й почула, як лікар все ще дражнив чоловіка, якого назвав капітаном:

— Мій капітане, ця вчителька приїхала зі Стамбула. Вам дивно, як я знаю? Гай-гай, капітане, таж ти на все, що діється на білому світі, дивишся мов баран, безтямно. А мені досить побачити, як вона бігла сходами. Ти хоч подивився? Вона летіла, мов куріпка. Коли хочеш, скажу навіть, скільки їй років. Цій жінці, хоч ти мені що, немає й сорока…

Така балаканина мене завжди тішила. Я посміхнулася й подумала: «Цього разу ти помилився, пане лікарю!»

За п’ять хвилин старий лікар загримкотів своїми чоботиськами по сходах, аж вони заходили ходором, й звернувся до мене:

— Ханим-ефенді, у нас, як бачите, поранений. Небезпеки ніякої немає, але потрібен догляд. Мені треба вже їхати. А йому треба робити перев’язки. Ось тільки щоб кров не заразити. Тутешні люди не дуже вірять лікарям, швидше по знахаря біжать. Візьмуть та й прикладуть до рани якоїсь гнилятини. Ви ж освічена, і я тільки трохи поясню вам дещо. Доглядатимете його, поки не встане на ноги. Не знаю лишень, чи витримаєте?

— Витримаю, пане лікарю. У мене міцні нерви. Та й не боюся нічого.

Лікар здивовано підняв голову:

— А відкрий-но обличчя, побачимо, яка ти!

Він розмовляв запанібрата, але в його словах чулася незвичайна щирість. І я без будь-якої манірності відхилила пече [63] й навіть трошки усміхнулася.

Лікар сплеснув руками. На його обличчі був лише комічний подив.

— Що ти робиш в цьому селі? — зареготався він.

Тепер вже я здивувалася. Може, він мене знає? Можливо, тоді треба все повернути на жарт… Але у нього таке перейняте щирістю лице, що не можна не повірити.

— Лікарю,