Андрій Юрійович Курков - Сірі бджоли

лобового скла тільки шматки лишилися, згори і знизу ввігнуті всередину ударами сокири. Скла дверцят водія як і не було. У задніх дверцятах розбите скло пішло павутиною.

Обійшов Сергійович довкола машини. Заболіло серце, закололо. Озирнувся на вулики, прислухався. Здалося, що долетіло до його вух рідне дзижчання бджіл. І тут же поглядом відзначив він зарубку від сокири на ребрі ближнього вулика. Видно, після розгрому машини сил Валику не вистачило вулики розбити!

— Ну і слава богу, — прошепотів Сергійович.

Руки самі потягнулися до шматків скла, які ще стирчали зверху, знизу, край залізної «рами». Вони витягалися легко. Сергійович навіть не розумів, навіщо він все це робить, навіщо розчищає, але після лобового перейшов до своїх дверцят. Машинально, не поспішаючи, він витягнув усе бите скло, яке не вилетіло від удару сокирою. Порізав праву долоню і полив її медовою настоянкою. Рана защемила, але кров не припиняла крапати з неї на землю. І тоді Сергійович відкрив багажні дверцята, також позбавлені скла, із аптечки витягнув жмут вати, притиснув до рани і, там же узявши гумову медичну рукавичку, натягнув її на праву кисть. Тепер не кровило. Натомість раптово з’явився присмак крові у роті, на язиці. І подумав пасічник, що цей смак, такий знайомий з дитинства, коли у кожній бійці під школою йому розбивали то нижню, то верхню губу, цей смак прийшов на язик, як нагадування про те, що небезпека не минула. Небезпека повторного приходу контуженого «атошника» чи когось іншого, але з тими ж п’яними претензіями.

«Тобі краще поїхати!» — пригадалися останні слова вчителя, який привіз свого колишнього учня на його, Сергійовича, пасіку.

Дістав Сергійович мобільник. Час подивився — початок першої. Набрав номер Галини.

— Не може бути! — почув знайомий сонний голос. — А я вже сплю...

— Галя, можна, я під’їду? Дуже треба! — попросив він.

— Так, звичайно. Приїзди! Я чаю зроблю!

Сів за кермо. Машина завелася легко і слухняно. Ніби і не ображалася на те, що стороння людина зігнала на ній всю свою злобу, увесь свій біль і ненависть.

42

Коли Сергійович до сільського кладовища під’їздив і вже обриси церкви на тлі темного неба бачив, вискочила йому назустріч із сиреною і мигалкою «швидка допомога». Встиг Сергійович до узбіччя притиснутися, пропускаючи машину, і здалося йому, що у кабіні «швидкої» поруч із водієм Михайлович сидів.

«Оце на тобі, — здивувався. — Чого це він у лікарню?»

«Четвірку» під парканом Галі зупинив. Вийшов, задумано на вуличний ліхтар глянув. Хвіртка надто голосно скрипнула, відкриваючись. Притримав її Сергійович, за собою акуратно прикрив. Все-таки ніч! А за годину вона знову скрипнула, коли вийшли вони обоє з двору на вулицю. Очі у Галини мокрі, сльози щоками течуть.

— Ну як же ти тепер? З такою машиною? — прошепотіла вона гірко.

— Він і вулики намагався порубати, але сил не вистачило! — видихнув пасічник.

— Біда-а, — протягнула Галина. — Ми з ним ще наплачемося! Він же і бухгалтеру сільради у двір гранату тиждень тому кинув. Добре, що не вибухнула! У нього борг за воду! Величезний!.. А як вип’є, кричить, що йому всі винні, а не він!

— Так а мені що робити? — знову повторив своє питання Сергійович.

Він двічі вже питав поради в Галі. У домі, за чаєм. А вона тільки знизувала плечима і дивилася на нього печально, як на рідного покійника.

— Краще поїхати тобі, хоча б на якийсь час, — нарешті сказала. — Може, заарештують його, посадять... Тоді я тобі одразу подзвоню. Ти тільки недалеко, під Мелітополем є місця красиві, із санаторіями і річкою...

Сергійович перевів замислений погляд з Галини на лампу вуличного ліхтаря, що кидав конус світла на дорогу і частину Галиного паркану з хвірткою. Цей же ліхтар гарно освітлював побиту машину і від її вигляду проймав Сергійовича сором і біль. І ще образа тиснула на нього і зсередини, і ніби згори, з неба. Змушувала згорбитися. Він заздалегідь боявся поглядів у свій бік від інших водіїв. Заздалегідь боявся «даїшників», просто перехожих, які могли, побачивши його «четвірку» без скла, підняти камінь з дороги та й кинути йому і його машині навздогін.

«До світанку години три, та і у перші пару годин після світанку машин на дорозі мало, — думав він. — Треба поспішати, треба швидше їхати!»

До вуликів під’їхав він, слухаючи через розбите скло торохкотіння Галиного моторолера, що їхав позаду. Разом вони поставили на колеса причеп. Сергійович у вуликах льотки позакривав, а потім поставили вони з Галею їх на причеп стінка до стінки. Стягнули ременями. Решту пожитків у багажний відсік склали.

— Ти потім подивися тут, — попросив Галю пасічник. — Якщо щось залишив — забери і збережи! Я ж повернуся?

— Повернешся, повернешся! — заспокоїла його Галина.

І тільки почувши її запевнення, зрозумів він, що не спитати її хотів, а навпаки — заспокоїти. Але щось у його голові, мабуть, не так пішло.

І знову, тільки вже повільніше й акуратніше, виїхав він до асфальту. На повороті зупинився, вимкнув двигун. Обнялися вони з Галею на узбіччі, в тиші нічній. Стояли хвилини зо дві. Мовчали.

— Ти подзвони, коли приб’єшся десь, — прошепотіла Галина йому у вухо. — Якщо не дуже далеко — приїду, продуктів привезу!

Він кивнув і провів носом по її скроні, зачепивши холодне вушко і відчувши холод золотої сережки. Солодко-гіркуватий запах її волосся став таким відчутним, що здалася йому у цей момент Галина найближчою і найріднішою людиною. Не захотілося відпускати, але руки послабили обійми. І вона вийшла з них.

Сів він за кермо. Озирнувся на Галину, на її моторолер. Помахав рукою. І поїхав. Пуста дорога заспокоювала, майже заколихувала, але спати Сергійовичу не хотілося. Виїхав до розвилки: прямо — на Донецьк, праворуч — Мелітополь. Залишилися позаду і інші повороти, до, можливо, тихих, затишних куточків, де можна і намет натягти, і вулики поставити, і де, мабуть, ніхто б не втручався у його із бджолами тихе життя, яке нікому не заважало. Але дорога кликала своєю пусткою і нічною звабою далі, ніби «далі» означало «краще». І раптом великий вказівник блиснув у світлі його фар, і там, угорі над стрілкою, що позначала головну дорогу, з’явився напис «Сімферополь».

«Це що, я майже до Криму доїхав?» — злякався Сергійович. Тільки злякався радісно, ніби десять гривень на дорозі знайшов.

І пригадав