Террі Пратчетт - Озброєні, Террі Пратчетт

щоб вкрасти щось у найманців, — сказав Морква. — Ось що сказав капітан Ваймз. Він сказав, що потрібно бути дурнем, щоб спробувати пробратися до найманців.

Вони знову опустили очі.

— Наприклад, клоуном або блазнем? — замислився Щебінь.

— Щебню, він мав на увазі не дурня з дзвіночками, — спокійним тоном пояснив Морква. — Він мав на увазі, що потрібно бути просто ідіо…

Він зупинився і подивився на стелю.

— О Боги, — сказав він. — Отак просто?

— Отак як? — спитала Анґва.

Хтось постукав у двері. Це був не ввічливий стукіт. Якщо такому не відчинити, то він просто увійде разом із дверима.

У кімнату впав вартовий. У нього не вистачало половини броні і був синець під оком, але в ньому досі можна було впізнати Черепа Червонодерева, вартового Денної сторожі.

Колон допоміг йому звестися на ноги.

— Черепе? Що, бійка?

Череп подивився на Щебня і пхикнув.

— Гади напали на штаб Сторожі.

— Хто?

— Вони!

Морква поплескав його по плечу.

— Спокійно, зараз він — не троль, — почав він, — а молодший констебль Щебінь — не салютувати! — Тролі напали на Денну сторожу?

— Вони ламають бруківку!

— Їм не можна довіряти, — зауважив Щебінь.

— Кому? — здивувався Череп.

— Тролям. Неприємні типи, як на мене, — сказав Щебінь з усією переконаністю троля зі значком. — За ними потрібно пильно стежити.

— А що з Вивертом? — поцікавився Морква.

— Не знаю! Ви повинні щось зробити.

— Нас розпущено, — сказав Колон. — Такий наказ.

— Та щоб тебе!

— Що ж, — радісно сказав Морква. Він витягнув з кишені шматочок олівця і зробив маленьку галочку у своєму чорному блокноті. — У тебе досі є той будиночок на Простецькій вулиці, так? Сержанте Червонодереве?

— Що? Що? Так! Що з того?

— А орендна плата досі не більша, ніж фартинг на місяць?

Червонодерев дивився на нього одним справним оком.

— Ти в нас не як усі чи що?

Морква подарував йому велику усмішку.

— Можливо. Що ж. То більше фартинга чи ні? Що скажеш?

— Там ґноми бігають, шукаючи бійки, а ти розпитуєш мене про нерухомість?

— Фартинг?

— Не будь дурнем! Там не менше п’яти доларів на місяць!

— Ага, — сказав Морква, знову тицьнувши олівцем у сторінку блокнота. — Це, звичайно, інфляція. І, здається, у тебе є місце для приготування їжі… І принаймні два і третина гектарів землі і більше половини корови?

— Ну добре, так і є, — нервувався Червонодерев. — Це якийсь жарт, чи що?

— Здається, вимоги щодо власності ти ледь-ледь, але пройшов, — сказав Морква. — Відповідно до законодавства, для громадян з хорошою репутацією можуть бути застосовані поблажки. Нарешті, як гадаєш, чи не відбулося у місті злісних порушень закону та порядку?

— Перекинули тацю Нудля Від-Душі-Відриваю. А його самого змусили з’їсти дві ковбаски його ж власного виробництва!

— Ото справи! — сказав Колон.

— Без гірчиці!

— Я думаю, відповідь можна зрозуміти як «так», — підсумував Морква. Він знову поставив галочку на сторінці і впевнено згорнув блокнот. — Добре, пора, — сказав він.

— Нам казали… — почав Колон.

— «Відповідно до законів і постанов міста Анк-Морпорка, — процитував Морква, — кожен житель міста, у разі виявлення злісного порушення закону та порядку, повинен на вимогу службовця міста, громадянина з хорошою репутацією — далі про власність і подібне — вступити до народної міліції для оборони міста».

— Що це означає? — сказала Анґва.

— Міліція… — задумливо повторив сержант Колон.

— Чекай, ти не можеш цього зробити! — закричав Червонодерев. — Це нісенітниця!

— Це закон. Чинний, — спокійно відповів Морква.

— У нас ніколи не було міліції! Вона нам ніколи не була потрібна!

— Дотепер.

— А тепер подивися на мене, — сказав Червонодерев, — ви повернетеся зі мною до палацу. Ви вартові.

— І ми будемо захищати місто, — сказав Морква.

Люди метушилися коло штабу Сторожі. Морква зупинив парочку, просто виставивши руку.

— Пан Попкорніс, чи не так? — спитав він. — Як іде торгівля у бакалійній крамничці? Вітаю, пані Попкорніс.

— А ви не чули? — сказав огрядний чоловік. — Тролі підпалили палац!

Він простежив за поглядом Моркви вгору по Широкому шляху, туди, де стояв палац, темний у ранньому вечірньому світлі. Жодного язика полум’я з вікон. Пожежі не було.

— Та невже? — іронічно перепитав Морква.

— А ґноми б’ють вікна і все навкруги! — додав бакалійник. — Ми всі у небезпеці!

— Їм не можна довіряти, — сказав Дуболом.

Бакалійник дивився на нього.

— Ти ґном?

— Дивовижно! Як люди це розуміють? — здивувався Дуболом.

— Ми йдемо геть. Я не хочу, щоб ці маленькі дияволята зґвалтували пані Попкорніс! Ви ж знаєте, що вони кажуть про ґномів!

Вартові мовчки спостерігали, як пара знову злилася з натовпом.

— Особисто я — ні, — сказав Дуболом наче сам до себе. — Що вони там кажуть про ґномів?

Морква вполював чолов’ягу з тацею.

— Сер, ви не могли б розповісти, що тут відбувається? — озвучив він своє ввічливе прохання.

— І розповісти, що там кажуть про ґномів? — додав голос позаду нього.

— Це не сер, це Нудль, — сказав Колон. — Подивися лишень, якого він кольору!

— А він повинен бути таким блискучим? — поцікавився Щебінь.

— Все добре! Добре! — сказав Нудль. — Га! Стільки людей, яким можна продати мій товар!

— Нудлю, що відбувається? — наполягав Колон.

— Кажуть… — почав зеленопикий Нудль.

— Хто каже? — уточнив Морква.

— Вони кажуть, — сказав Нудль. — Сам знаєш. Вони. Усі. Вони кажуть, що тролі убили когось у Лялечках, а ґноми розбили цілодобову крамничку гончарних виробів троля Крейдяна, потім розбили Латунний міст і…

Морква глянув на дорогу.

— Ви щойно пройшли через Латунний міст, — сказав він.

— Ну то й що? Так кажуть! — не зупинявся Нудль.

— А, розумію, — Морква розправив плечі.

— А чи часом вони не казали ще чогось про ґномів?.. Ну, може, щось таке… цікаве… — не вгамовувався Дуболом.

— Здається, нам доведеться піти і поговорити з Денною сторожею про арешт Вуглеморда, — сказав Морква.

— У нас немає зброї, — заперечив Колон.

— Я впевнений, що Вутлеморд ніяким чином не причетний до вбивства Клевця, — сказав Морква. — Наша зброя — правда. Що нам може нашкодити, якщо ми озброєні правдою?

— Ну, арбалет може. Стріла може увійти прямо в око, а вийти на потилиці, — сказав сержант Колон.

— Гаразд, сержанте, — сказав Морква, — то де нам взяти ще зброї?

У заході сонця вимальовувалася будівля арсеналу.

Досить дивним був той факт, що у місті, яке покладалося на обман, хабарництво та асиміляцію як засоби боротьби за свої інтереси, є арсенал. Але, як сказав сержант Колон, після того, як виманиш у ворога зброю, її ж потрібно десь зберігати.

Морква постукав у двері. Через деякий час до дверей підійшли, і невелике віконце відчинилося. Голос за дверима підозріло запитав:

— Чого вам?

— Капрал Морква, міська міліція.

— Не чув про таку.