Артур Хейлі - Готель

А може, хоче й поживитися на цьому — каже, що мав у гаманці чотириста доларів готівкою.

— Ви не вірите йому?

— Не вірю.

«Що ж, — подумав Пітер, — цей містер Кілбрік буде розчарований: готельна страховка компенсує вартість утрачених речей на суму не більш як сто доларів, і на готівку це не поширюється».

— Ну, а що ви скажете про цю історію взагалі? Думаєте, це поодинокий випадок?

— Ні, — відповів Огілві. — Я гадаю, тут ми маємо справу з професіональним готельним злодієм. І він мешкає у нас.

— У вас є якісь підстави думати так?

— Атож. Уранці надійшла ще одна скарга — з номера шістсот сорок першого. Вам про неї, мабуть, іще не доповіли.

— Якщо й доповіли, то я не пригадую.

— Рано вранці — видно, ще вдосвіта, — якийсь тип увійшов у номер шістсот сорок перший, відімкнувши двері своїм ключем. Мешканець номера прокинувся. Тоді той тип удав, ніби він п’яний і переплутав номери — йому, мовляв, треба в шістсот чотирнадцятий. Ну, законний мешканець знову заснув, а прокинувшись, поцікавився, чому ключ від номера шістсот чотирнадцять підходить до дверей шістсот сорок першого. Отак я й довідався про це.

— Портьє не міг дати не той ключ?

— Міг, але в даному випадку портьє до цього не причетний. Я перевірив. Нічний черговий присягається, що ні того, ні того ключа нікому не давав. І в шістсот чотирнадцятому мешкає подружжя. Вони лягли рано й спали до ранку.

— Чи маєте ви опис людини, яка заходила до шістсот сорок першого?

— Дуже приблизний — вважайте, що не маю. Для більшої певності я звів мешканців шістсот сорок першого й шістсот чотирнадцятого. До номера шістсот сорок першого заходив не той, що мешкає в шістсот чотирнадцятому. І ключі я перевірив: кожен підходить тільки до одних дверей.

Пітер задумливо промовив:

— Скидається на те, що тут справді орудує професіональний злодій. Треба вживати заходів.

— Дещо я вже зробив, — сказав Огілві. — Звелів усім портьє надалі питати прізвище, перш як давати ключ. Помітивши щось підозріле, портьє, за моєю інструкцією, повинен вручити ключ, але запам’ятати обличчя того, хто взяв ключ, і негайно повідомити когось із моїх підлеглих. Покоївкам і коридорним наказано стежити за людьми, які вештаються по готелю, і взагалі бути уважними й до всього придивлятися. Мої підлеглі переходять на подовжені зміни. Вночі вони регулярно обходитимуть усі поверхи.

Пітер схвально кивнув.

— Що ж, непогано. А ви самі не маєте наміру на день-два переїхати до готелю? Коли хочете, я можу організувати для вас номер.

Пітерові здалося, що на обличчі гладуна промайнула тінь тривоги. Старший детектив похитав головою.

— Не треба, обійдуся.

— Але ви будете десь тут?

— Так, буду. — Сказано це було з притиском, але якось непереконливо. Немовби відчувши це, Огілві додав: — Навіть якщо мене тут якийсь час не буде, мої люди й самі дадуть собі раду.

Все ще вагаючись, Пітер спитав:

— Але ви будете кооперуватися з поліцією?

— До нас мають прийти двоє агентів у цивільному. Я розповім їм і про другий випадок, і вони, напевно, наведуть довідки — хто міг приїхати сюди на гастролі. Якщо це рецидивіст, то, може, нам пощастить узяти його.

— А тим часом, звісно, наш приятель не сидітиме, склавши руки.

— Авжеж. І якщо він не дурний — а схоже на те, що голова в нього варить, — то вже збагнув, що ми взяли його слід. Отже, він докладе всіх зусиль, щоб якнайшвидше зробити все, що можна, і вшитися.

— А це зайвий раз підтверджує, що ви мусите бути десь поблизу, — зауважив Пітер.

— По-моєму, я вже зробив усе, що треба, — запротестував Огілві.

— Не заперечую. Ви й справді, здається, все передбачили. Але я знаю, що ніхто не зможе діяти так швидко й уміло, як ви.

«Що б там не казали про старшого готельного детектива, — подумав Пітер, — в своїй справі він мастак». Пітера, однак, страшенно дратувала оця потреба вмовляти Огілві робити те, що той, власне, повинен робити.

— Можете не турбуватися, — сказав старший детектив.

Дивлячись, як гладун важко підводиться з крісла й тупає до дверей, Пітер раптом відчув, що і той чимось стривожений.

За хвилину він теж вийшов з кабінету. Зупинившись біля секретарки, попросив її повідомити страхове агентство про крадіжку й передати список украдених речей. Потім пройшов кілька кроків, що відділяли його двері від дверей Крістіни. Проте в кабінеті її не було. Пітер вирішив, що зайде до неї одразу по обіді.

9

Постукавши в двері номера 1410, Крістіна Френсіс подумала, навіщо, власне, вона сюди прийшла. Вчорашній її візит до Олберта Уеллса пояснювався легко: напередодні старий побував а обіймах смерті, і вона, Крістіна, допомагала рятувати його. Але тепер містер Уеллс перебував під належним доглядом, швидко видужував і вже, власне, нічим не відрізнявся від тисячі п’ятисот інших мешканців готелю. «Отже, — сказала собі Крістіна, — в тебе немає ніяких підстав для цих приватних відвідин».

І все-таки її чомусь тягло до цього маленького літнього чоловічка. Може, це тому, думала Крістіна, що він по-батьківському розмовляє з нею й чимсь нагадує рідного батька? Та ні! Вона завжди покладалася на свого батька, а тут — навпаки: почувалася відповідальною за долю Олберта Уеллса, прагнула прихистити його…

«А може, — думала дівчина, — тобі зараз просто тоскно, і хочеться чимось приглушити досаду, що каменем лягла на серце, відколи довідалася. що цей вечір проведеш без Пітера? І як на те пішло — досада чи куди сильніше почуття мучить тебе, коли ти думаєш, що сьогодні ввечері він буде не з тобою, а з Маршою Прейскотт?»

На її стукіт ніхто не відповів. Знаючи, що доглядальниця мусить бути в номері, Крістіна постукала ще раз, гучніше. Тепер вона почула, як хтось пересунув стілець, потім легкі кроки.

Відчинив сам Олберт Уеллс. Він був одягнений, наче зібрався кудись іти, й мав цілком здоровий вигляд. Побачивши Крістіну, старий просяяв.

— Я сподівався, що ви прийдете, міс. А якби не прийшли, я б сам вас розшукав.

Вона здивовано проказала:

— Я гадала…

Старий захихотів:

— Ви гадали, що мене й досі тримають у ліжку, правда? А я вже, як бачите, на ногах. Почував себе я непогано, вилежуватися набридло, от я й попросив тутешнього вашого лікаря привести отого фахівця — доктора Аксбріджа з Іллінойсу. Цей доктор Аксбрідж — дуже розумний чоловік. Він оглянув мене й сказав: якщо людина добре почувається, то вона, як правило, здорова. Отож, ми випровадили медсестру і — геть хвороби! Що ж ви стоїте, міс, заходьте!