Терьє Тведт - Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт

часто йшлося про інші речі, більш пов’язані з жорстокою владою та прибутками. Однак у цьому контексті важливіше дещо інше: колоніалізм не можна сприймати як такий, що притаманний усій західній або всій європейській цивілізації, ані їхнім традиціям, ідеям, ані революційним антиавторитарним рухам або революційним фашистським рухам. Так само варто розрізняти британський колоніалізм і британське суспільство. Лише окремі групи у Великій Британії брали участь і зароб­ляли на колоніальному проєкті, а більшість радше просто сплачувала податки, фінансуючи колоніальні завоювання, які вона не завжди підтримувала.

Успіх колоніалізму може насамперед пояснити технологічна й фінансова перевага, що її англійці й відтак інші європейські країни здобули завдяки промисловій революції. В Англії та частинах Європи виник і розвинувся клас підприємців і капіталістів, які могли експлуатувати ресурси інших країн, заручаючись фінансовою, військовою та економічною підтримкою своїх держав. Шукаючи користі та прибутку, цей капіталізм — спершу підкоривши більшість світу — зрештою поширив технології, ідеології та знання, які посприяли послабленню європейських імперій. А втім, більшість капіталістичних інтересів і той фінансовий капітал, що заробляв на колоніалізмі як системі, пережили його смерть.

Ідея про те, що колоніалізм уособлював «велике європейське або західне “ми”», ігнорує той факт, що розвитку колоніалізму сприяли економічні та політичні інтереси лише кількох, але могутніх європейських держав. Така теза усуває внутрішні суперечності в європейських суспільствах і те, що колоніалісти намагалися посилити позицію, стверджуючи, ніби вони втілювали просвітництво й поступ. Сьогодні противники та прибічники колоніалізму, схоже, визнали, що колоніалізм і західні цінності були двома боками однієї монети. А втім, така позиція лише ускладнює розуміння і колоніалізму, і західних традицій.

Після перемог промислової революції той, хто хотів, щоб його вважали за сучасного, мав обов’язково дотримуватися європейських, а отже, західних ідеалів і вести відповідний стиль життя. Через це прибічники та противники колоніалізму поставили знак рівності між ним і західною цивілізацією. Однак така плутанина лише розмиває межі колоніалізму й західної цивілізації. Через неї, зокрема, стає складно збагнути суперечності й ворожість між різними класами, інтересами та цінностями в європейських країнах. З такої позиції годі пояснити, чому нові еліти в багатьох колишніх колоніях вдавалися до такої політики й використовували таку риторику, що майже копіювали західні ідеї про націоналізм, утворення партій і парламентаризм. Сталося парадоксальне: ці західні цінності перемогли швидше в нових незалежних країнах, коли колоніалізм зник як система. Саме тоді еліти вперше почали їх сприймати як власні. Це сталося, зокрема, у країнах вздовж Нілу, як-от Уґанда, Танзанія й Кенія. Це сталося не тому, що вони просто перейняли колишні цінності колонізаторів, а через вплив, що на них чинили різні західні ідеї про належне управління суспільством — від американських теорій до різних течій марксизму, що їх просував Радянський Союз зі своїми союзниками.

Казали, що «над Британською імперією ніколи не заходить сонце». Імперія справді була така велика, що сонце завжди освітлювало її частину. Вважали, що вона ніколи не занепаде. Критики натомість твердили, що сонце над Імперією ніколи не заходить, бо всемогутній Бог волів бачити, що роблять британці. Перше твердження історія спростувала, а щодо другого ніколи не буде згоди. Причини деколонізації й швидкого занепаду колоніалізму визначали по-різному. Одні запевняли, що це наслідок повстання колонізованих народів — пригноблені маси піднялися проти чужого, європейського колоніалізму під проводом націоналістичних еліт. За іншою теорією, імперіалізм викопав собі могилу сам, адже ґрунтувався на внутрішніх суперечностях, які невідворотно призвели б до колапсу системи. Коли вірити третім, то колонізатори знали, куди все йде, а концепція колоній померла після Другої світової війни. Кожна з цих теорій по-різному справджувалася в різних країнах у різні періоди, однак усі вони ігнорують значення Радянського Союзу та його підтримки принципу деколонізації й національної самостійності.

Інший важливий фактор, яким усі ці теорії занепаду колоніальної системи нехтують, полягає у вирішальній ролі США, що скинули й поховали цю систему. На руїнах цієї старої імперії США побудували новий світовий порядок і створили американське століття у світовій історії.

Частина V. Від століття США до домінування Китаю?

«Бог особливо дбає про пияків, дітей і США».

Отто фон Бісмарк, райхсканцлер Німецької імперії в 1871—1890 роках.

 

  Битва двох гігантів

Чотирнадцятого листопада 2019 року один із найвидатніших і найповажніших американських дипломатів, дев’яностосемирічний Генрі Кіссінджер, перебував у Пекіні з візитом. Там він застерігав проти можливої великої війни між США й Китаєм. Кіссінджер щиро сказав, що ця війна, якщо почнеться, буде набагато жорстокішою, ніж світові війни в минулому столітті[291].

Кіссінджера варто слухати, адже такою людиною, якою Вінстон Черчилль був для Британської імперії, він, можна сказати, був для зовнішньої політики США в американське століття. Кіссінджер пережив «усе». Він поділяв ідею щодо бомбардування В’єтнаму на початку 1970-х — тоді США скинули більше бомб, до того ж потужніших, ніж скинули на Європу під час Другої світової війни загалом. Документально підтверджено, що він підтримував переворот у Чилі 1973-го, а отже, і вбивство обраного президента Сальвадора Альєнде. Трьома місяцями по тому Кіссінджер і міністр закордонних справ Північного В’єтнаму Ле Дих Тхо отримали Нобелівську премію миру за переговори, які привели до перемир’я у В’єтнамі. Дих Тхо відмовився прибувати на нагородження в Осло, щоб отримати премію разом із Кіссінджером. Американський гуморист і співак Том Лерер, своєю чергою, підсумував, що політична сатира як жанр померла — складно ж бо тепер уявити щось більш сміховинне, ніж Генрі Кіссінджер, який отримує премію миру.

А втім, президент США Річард Ніксон таємно відрядив у Пекін 1972-го саме Кіссінджера. Там він мав посприяти нормалізації дипломатичних відносин між двома країнами після відомої пінг-понгової дипломатії Мао, коли той запрошував американських гравців у настільний теніс до Китаю грати з тамтешніми чемпіонами. Кіссінджер відіграв вирішальну роль у розірванні міжнародної ізоляції Китаю. Йому вдалося посилити «спільний фронт» проти Радянського Союзу, а також підготувати ґрунт для відкриття Китаю для Заходу. Ден Сяопін, один із діячів компартії Китаю, також пришвидшив цей процес антиідеологічним гаслом, що стало символом посткультурреволюційного Китаю: «Байдуже, кіт білий або чорний, головне, що він ловить мишей».

Зважаючи на це, візит саме Кіссінджера, а не якоїсь менш значної постаті, в Китай 2019 року мав величезне значення, як і його застереження проти того, що конфлікт між США та Китаєм може призвести до великої війни. Немає підстав вважати, що Кіссінджер завжди казав лише правду, але його слова зазвичай мають вагу. Тому цікаво, що під час візиту в Китай він підсумував ситуацію так: «Як на мене, це розпочав не Китай. Це почала історія»[292].

Що ж такого в минулому й відносинах США та Китаю, через що цей сценарій Кіссінджеру видається ймовірним? Чи риторика Кіссінджера сприяє інтересам США? І позаяк безісторичність сучасності та зловживання історії