Олександр Гребьонкін - Диво - квіти, Олександр Гребьонкін

- Справді! І взагалі, ви - дивні люди, - промовив Ватек, свердлячи Ферроля і Хариту п'яними очима. Потім він махнув рукою й сів.

І тут раптом почувся голос гостя. Він був різким і каркаючим.

- Мені здається не варто надто нападати на наших гостей, Ватек. Ти дуже допитливий. А тобі взагалі час уже в ліжко.

Останні слова стосувалися Боніфації, і та кокетливо засміялася.

Засміялися й інші почали знову працювати щелепами. У тарілку Рекастера поклали чудову смаженину.

В цей час Харита прошепотіла:

- Клаусе, здається нам уже час йти... Саме час...

В цей час за столом уже відбувалося сум'яття. Хтось уже вставав і йшов курити чи розмовляти по компаніях, інші в гуртках випивали, а хтось, спотикаючись, брів у сутінках додому.

Ферроль озирнувся.

- У мене тут ще справи. Ви йдіть, поки Кресс ще може ходити, а я прибуду пізніше, - сказав він. - Мене на човні відвезе Вільсон.

Харита подивилася п’яного Кресса, що опустив голову, немов соняшник наприкінці літа.

- Мені здається, він уже не може ходити, - сказала вона.

Ферроль і Харита, підхопивши підмайстра під руки, стали вибачаючись виходити з-за столу.

Це не залишилося поза увагою Ватека. Керівник союзу рибалок підійшов до Ферролів. Він і сам уже хитався, будучи здорово напідпитку, але намагався триматися стійко.

- Ви вже йдете? Не забувайте, за договором у вас ще салют у нічному небі, - сказав він, ледве повертаючи язиком.

- Мій помічник випив зайвого, і я його відправлю з дочкою додому, - сказав Ферроль, знімаючи з гілки капелюха і надягаючи на голову. - А сам я залишусь, доведу справу до кінця.

І ніби закінчуючи розмову, демонстративно почав набивати люльку.

Ватек, насупившись, відійшов убік.

- Пішли, Клаусе, - поспішала Харита, дивлячись на млявого Кресса, що опустився в темряву під деревом.

Разом подибали запиленою вулицею. Над хатами, серед рідких хмар, висів тривожною рибою одинокий місяць, освітлюючи похилі черепичні дахи, стрункі тополі, смородинові кущі, запорошені вишні.

Гультяї залишилися далеко позаду. Чути були лише голоси, співи та музика.

 Десь поскрипувало колодязне колесо, гучно гавкали собаки і цокотіли цикади.

- Здається, тут, - промовила Харита.

 Над будинком висіла синя зірка.

Ферроль увійшов у двір і постукав.

Згодом клацнули двері, і вони побачили обличчя жінки. То була Емілія Петтчер.

- Вибачте, що так пізно, - сказав Ферроль, представившись. - Мені хотілося б бачити Фабіана Петчера. Ми потребуємо його допомоги.

Жінка занепокоїлася.

- Він покинув двір буквально пару хвилин назад. Сказав, що піде дивитися нічний салют і проводжати Хариту. Може, ви розминулися?

Ферроль подякував і вийшов надвір, не звертаючи уваги на гавкіт собак. Він пішов навмання на шум і буквально натрапив на Фабіана біля криниці. Опустивши цебро, з якого пив воду, художник, витираючи обличчя, вислухав Ферроля.

– Зараз. Я обов'язково відвезу Хариту, - з хвилюванням сказав Фабіан.

- Вона біля причалу, - сказав Ферроль, з надією потискуючи художникові руку.

Фабіан кинувся у темряву. Він біг по добре знайомих йому доріжках, не встигаючи вивертатися від гілок, що хльоснули по обличчю.

На причалі горів самотній ліхтар, навколо якого хмарою кружляли мошкара та нічні метелики.

Харита з Крессом сиділи на лаві. Кресс сидів зігнувшись, опустивши обличчя.

Харита радісно кинулася назустріч Фабіану.

- Як добре, що ти тут! Мені так зараз потрібна твоя допомога, - вигукнула вона.

Фабіан міцно поцілував її і, промовивши зараз, кинувся відв'язувати човен.

Свіжий вітер, що розвіяв неводом хмари, наповнив вітрило, і вони швидко перетинали протоку.

Харита розповіла про свято. Фабіан слухав насупившись, опустивши погляд.

- Марнославство притаманне багатьом людям, у тому числі мешканцям нашого містечка. Вони пишаються часто марними, безглуздими речами, іноді роблять безглузді вчинки, які гублять їхнє життя. Це марнославство, пустодзвонство страшні, бо передаються й дітям. Вони ростуть покинутими, надані впливу вулиці та особливо таким, як цей Рекастер, ростуть самовпевненими, зневажають мистецтво та науку.

- І, на жаль, це так привабливо, - сказала Харита, киваючи. - І згубно...

Вони перетинали темну воду, в якій коливалися місяць і зірки, як раптом далеко луснув повітряний вибух, що розсипався іскристими зірками. Злетіла ракета, розрізаючи нічне небо.

– Це батько! Ура! Яка краса! - вигукнула Харита.

***

Ферроль прибув у форт за годину. Запустивши останню ракету, він не залишився на продовження бенкету, бо не терпів пияків, тим більше його працю було оплачено. Він прийшов до дому Вільсона, самотнього колишнього матроса, який вже давно залишив свято.