Андрій Анатолійович Кокотюха - Третій рівень. Короткі історії

ми ще кілька корчем… Справа-то воно християнська… Але бач, Олексо, з деяких пір відвернувся від тебе Бог наш християнський.

— Ти, Орфинюче, говори — та міру знай.

— А ти, Олексо Добощук, не зиркай так грізно. Коли це не ти Бога прогнівив, то значить — ляхи в нас тут, на Покутті, завелися якісь особливі. Мусить бути якась причина всіх наших останніх невдач.

Довбуш обвів товариство важким поглядом. Рука, котра спиралася на топірець, сильно стиснула його. Кісточки пальців побіліли.

— Це всі так думають, чи як?

— А я тільки за себе говорити звик! Хочу прощатися з тобою, отамане. Тільки по-доброму, щоби не тікати.

— Павло правий, Олексо, — вступив Баюрак. — Як розійдемося — гуцула в горах не знайдуть.

— І ти мене лишаєш, Баюраче?

— Я-то з тобою піду, Олексо. І не лишу тебе за однієї умови: підемо ми за гори, до мадярів. А перед тим я знати дам, кому треба: пішов Олекса Довбуш за гори. Якщо повернеться, то не скоро. Тоді родини наші не чіпатимуть: пощо, коли ми далеко? Ляхам, Олексо, твоя голова потрібна. Як піде чутка, що всі хлопи розійшлися самі по собі, за твоєю головою і шукатимуть.

Довбуш знову промовчав.

— Чого мовчиш, Олексо? Хіба недобре кажу?

— Розумію тебе так, Баюраче, — мовив ватажок. — Хочеш, аби чутка Покуттям пішла: втік Довбуш. Злякався ляхів. І тепер не треба боятися ані їм, катам, ані вірменам-гендлярам, ані жидам-лихварям. Хочеш, аби я себе зараз боягузом визнав?

— Дулю в кишені, отамане, тримати завжди можна. Тільки коли не так — тоді доведи свою хоробрість. Пішли всі п’ятеро на сотню жовнірів-смоляків! Бігме, я піду!

На підтвердження цих слів Баюрак перехрестився раз, потім — другий.

— Коротким буде бій, хлопці! Ляжемо всі під кулями. Кого куля не покладе — багнет доріже! Зате славну смерть знайде Олекса Довбуш! Інакше — ніяк, отамане!

Після цих слів Довбуш рвучко підняв топірець, із розмаху стукнув держаком об землю, так, що нижній край його вгруз у ґрунт.

Баюрак дивився на це спокійно. Знав уже, що переміг у суперечці.

V

Олекса замовк, переводячи подих. І відчув, як похолодало довкола. Тут, у Прикарпатті, навіть після спекотних днів частенько траплялися аж надто холодні як для середини літа ночі. Він спробував перебратися під ліжник, та сіно кололо голу спину, й довелося вибиратися назад, просто потягнувши на себе край ковдри, аби закутатися.

Марічка теж відчула холод, ковзнула до Олекси, припала до нього всім тілом.

— Бр-р-р…

Він пригорнув дівчину до себе, і тепер можна було загорнутися ліжником із обох боків.

— Виходить, Довбуш — жертва обставин? — перепитала вона. — Так, по-твоєму?

— Хтозна, — знизав плечима Олекса. — Політичних — можливо. Але як ти думаєш, повелися б так шляхтичі, аби на них не тиснули заборони вживати заходів проти Довбуша та опришків? Повторюся: в панів зірвало дах. Довбуш, як на мене, повівся цілком у своєму дусі — скоїв те, чого від нього чекали прості люди. Дав наказ палити й різати шляхту. Та, з іншого боку, аби політична гра воєводи Потоцького раптово не зірвалася, він цілком можливо спустив на гальмах криваву помсту Довбуша за смерть хлопчика. Адже навіть такому, як Юзеф Потоцький, було ясно, хто винен.

— Значить, воєводі поламали гру — і він міг уже більше не зважати на думку української сторони?

— Правильно мислиш, сонце, — Олекса легенько поплескав дівчину по плечу. — За таких обставин Потоцький міг уже ні з ким не рахуватися. І спрямував свій гнів на того, проти кого тривалий час стримувався. Ось тут, Марічко, із цього місця, й починається найцікавіше для мене — і найсумнівніше в усій цій історії.

— У чому сумнів?

— Розумієш, ані Потоцькому, ані шляхті Довбуш-герой потрібен не був. Так, його опришки не могли протистояти королівському війську та жандармам. Дійсно, його ватага розбіглася, а сам Довбуш вислизнув за кордон. Згодом повернувся. Пішли чутки про повернення героя. Про те, що знову дасть чосу польським панам… Кому це потрібно? Але, кажу ж тобі, вбити його в бою чи зловити та повісити — не зовсім та мета, яку переслідував воєвода Потоцький. Знаєш, чому?

— Чому?

— Бо в такому разі той загине за ідею. Лишиться повноцінним героєм. А його треба приземлити. І ось тут ця історія з коханкою, Дзвінкою, цілком могла стати в пригоді. Народний герой не може загинути, вибач, за бабу. Тим більше, якщо застрелить його ревнивий чоловік. Відразу принижується статус, згодна?

— То ваша чоловіча логіка, — пирхнула Марічка.

— А в мене, звиняйте, іншої нема. Бо я чоловік. Мужчина. І ось як я мислю далі. Вірніше — домислюю: Штефан Дзвінчук був неабиякою падлюкою, раз пішов служити жандармам. Хай навіть для того, щоб звести особисті порахунки з Довбушем за свою Дзвінку. Проте вбити людину такому типові куражу точно забракне. Для такої мети — вбити Довбуша — воєвода Потоцький міг запросити нікому не відому особу. Якій довіряв та міг доручити непросту місію — вбити Довбуша, підставивши під це діло Штефка Дзвінчука. Відбуватися все могло ось як…

VI

Минув рік від того часу, як виник неприємний для воєводи Потоцького скандал із листуванням.

Тепер же, за відомостями всюдисущого пана Зелінського, у Варшаві нарешті були готові все забути. Причина виявилася очевидною — Фрідріх Прусський рано чи пізно хоч як почне війну. У неї так чи інак буде втягнута Річ Посполита. Тому сила та вплив всіх гілок роду Потоцьких будуть не зайві. Відповідно, налаштовувати проти себе одного з Потоцьких король не збирався. І все б нічого, все б склалося для пана воєводи добре, аби в рідні краї не повернувся після тривалої відсутності клятий Довбуш.

— Він упав, мов сніг із гір, — сердився пан Потоцький. — Він лютує і, здається, шукає славної смерті. В моїй владі пришвидшити ці його пошуки. Проте, я знаю, зірки цього не радять.

— Не зовсім так, пане гетьмане, — сказав духівник. — У Варшаві я чув ось таке: в час, коли Річ Посполита все ближче стає до великої війни, нічого не повинно точити державу зсередини. Це збігається з прогнозом одного астролога, якому ми з вами завжди довіряли.

— А якщо зовсім без передмов?

— Довбуш — той ватажок, який за дуже короткий час може підняти не десять-двадцять, і навіть не сотню хлопів. Його жорстокість тепер до вподоби тутешньому люду. В нього, кажуть, у Чорних горах заховані величезні скарби. Є віра, є гроші, а отже — буде армія.

— Довбуш збирає армію з опришків? — щиро