Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

про єдність чути,

Коли, зламавши Божу заборону,

Я смакувала ці плоди й пізнала

Їх добротворність. От де наше Щастя:

Усеперемагаюча любов

Долає перед Смертю страх. Такого

Донині ще ніхто з нас не зазнав.

Якби я думала тоді про Смерть,

То ждала б найстрашнішого сама

Й, тебе не втаємничуючи, вмерла б

Щоб дати тобі спокій. І ось чую,

Що ти мене кохаєш над усе.

А тут не Смерть – Життя сяйнуло й очі

Розкрилися для радощів нових,

Не знаних досі, для нових надій,

Захоплюючих пошуків утіхи

І ще не пережитих причащань

Божественного. Що таким солодким

Здавалось дотепер, уже прісне,

Нудне і нецікаве. Ти, Адаме,

Зазнай того, що я! А смертний страх —

Пустім на всі вітри!» І сміючись,

Вона Адама ніжно обняла

Й на радощах розплакалась. Не ждала

Такого сплеску пристрасти від мужа,

Що ради жінки любої зневажив

Пересторогу й гнів самого Бога

Й навислу Смерть. Розпроменіла Єва,

Охоча всім ділитись, простягла

(Така земна любов того і варта!)

Адамові галузку, обважнілу

Смертельними плодами. І Адам,

Хоча не був одурений, як Єва,

А поневолений жіночим чаром,

В бездумнім захваті – вкусив. Здригнулась

До глибини глибин уся Земля,

Мов Породілля. Зойкнуло Довкілля,

Насупилося Небо, гуркнув грім,

Риданнями зайшовся дощ. Природа

Із Людськістю пізнала Гріх. Тим часом

Адам самозабутньо їв, і Єва, —

Гріховна й ласа, з ним трапезувала.

Плоди ті, наче молоде вино,

П’янили та окрилювали душу,

Навіювали позахмарні мрії

Й погорду до Землі. А над усе

Розбурхували ненаситну пристрасть.

Немов пожар, їх охопила хіть.

Уже Адам жарким жадливим оком

Пестує Єву, а вона – його,

Серця калатають, палають лиця:

«Єво! Який у тебе незрівнянний

Смак! Я радісно завдячую тобі

Усім, чим частувала й почастуєш!

Ми так багато втратили, боявшись

Плодів Знання! І як же примітивно,

Не знавши їх, втішалися коханням.

Раз Заборонене таке солодке,

То хай би нам заборонили ще

Дерев з десяток, замість одного!

Пограймось, Єво, я вчуваю силу

Плодів тих щедрих, так немов уперше

Тебе, Кохана, пізнаю і хочу

Усю налиту життєдайним Соком,

Пізнати ще і ще!» Схопив за руку

Її охочу й трепетну, і Єва

Скорилася і позирком благальним

Адамові дорогу показала

До ложа многоцвітного з фіалок,

Нарцисів, братків свіжо-прохолодних,

І там розлого та різноманітно

Коханням припечатували Гріх,

Поки їх не зморив вологий сон.

Тим часом випари п’янкі плодів,

Що буйно вигравали у крові,

Вивітрювалися. Прийшло похмілля

І схлипи Совісти. Адам і Єва

Прокинулися. Втомлені, розбиті,

Уперше подивилися на себе

Зчудовано. І впала пелена

Дитинно-праведного незнання,

Природної Невинности святої.

Замість блаженства вдячного, їх вразив

Ослизлий срам бридкої наготи.

Його бентежно прикривав Адам

руками… Проминуть тисячоліття,

Й Самсон могутній, мов Геракл, на ложі,

Яке з філістимлянкою ділив,

Прокинеться й безсилий відсахнеться.

Так і найперші люди в наготі

Безчесній одсахнулися навзаєм

І вражено розгублені сиділи

Одне навпроти другого, німі.

По довгій мовчанці озвавсь Адам:

«Мабуть, у час лихий ти стріла Змія,

Хтозна-ким навченого людській мові.

Він, нахваляючи гріховну лжу,

Завів нас у страшну гріховну правду.

Не радощі, а горе від знання

Добра і Зла, коли Добро втрачаєм,

А в Зло занурюємося. Недобрий

То Плід, що дав побачить голу правду,

Й загнав невинну чистоту у срам.

Як нам тепер дивитися в Лице

Господнє з трепетом благоговійним?

Поглянеш – враз осліпнеш. О, якби то

Сховатися в гущавину, у хащі

Й здичавіти у пітьмі непроникній

Для Сонця і зірок. О ви, ялини

І кедри! Заслоніте нас від Бога.

Але найперш прикриймо наготу.

Хай сором, досі нам чужий, не мучить,

Огидно виставившись». Підвелися,

Забилися у найгустіші хащі

І фігове там дерево знайшли.

Але не те, що вславилось плодами

Солодкими, а іншої породи,

Що у індійців зветься «малабар».

Його гілля й лапасте буйне листя,

Розрісшися, торкається землі,

Пускає корінці і ще буйніше

Росте ушир, утворює альтани

Та коридори в непрохідних нетрях.

Там, де індійські пастухи у спеку

Шукають холодку своїм отарам,

Прорубуючи ліс, В таку місцину

Забрались перші грішники. Там листя

Велике, наче бойові щити

У дикунів; вони зчіпляли

Й до стегон притуляли – надаремно:

Уже не приховаєте Гріха.

Пропала чиста нагота. Подібне

Міг бачити в Америці Колумб,

Там, де тубільці походжали голі,

Лиш фартушками із пір’їн спереду

Прикриті. Так найперші гріховоди

Прикрили тілеса, але сум’яття

Душевного не в силі подолати,

Розплакались невтішними гіркими

І не лише сльозами: гіркота

І гнів, непримиренність і злоба,

Підозри, недовіра і докори

Ураз закаламутили їм душі,

Недавно смирні й мирні, а тепер —

Розшарпано неприкаянні. Розум

І виважена воля поступились

Страстям, що прориваються зісподу.

Адам же захлинався від навали

Злих почуттів, зриваючись на крик:

«Ото було послухати мене,

Коли попереджав і відмовляв

Од впертої забаганки твоєї,

Набутої хтозна від кого, де

І як – аби лише втекти від мене

У цей проклятий ранок. От і маєш!

Вернулася посрамлена й мене

Занапастила – затягла у блуд.

Запізно взнав я: хто плекає Віру,

Хай не вишукує її причин,

Бо й чесні наші пошуки – це шлях

У Розпад!» Єва крикнула з докором:

«Адаме! Не лютуй і не вигадуй,

Що нібито до цього призвела

Моя забаганка втекти від тебе.

Мене, а чи тебе – усе одно,

Нас звів би мудрий Змій, бо недовіри

Між нами й ним ніколи не було!

Що – хочеш, щоб вросла я