Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

— Спасибі тобі... — Олеся дивилася так, що я мимоволі розправив плечі, із насолодою відчуваючи, як до рук повертається сила. — Я знала... Я молилася про порятунок... І Господь послав мені ангела.

— Чекай, чекай... — надто вже яскраво заблищали її очі, а це навряд чи до чого хорошого призведе. — «Отче наш» можеш промовити, не зашкодить, я не проти. Тільки нічого ще не закінчилося. От-от сторож отямиться. Або хто-небудь його знайде, і половина Січі на наші пошуки кинеться. Такої розваги козаки не пропустять.

— Що ж робити? — розгублено пробурмотіла дівчина.

Це вже краще. Не люблю сюрпризів... Тим більше, істерик.

— Їсти хочеш?

Міг і не питати. Ясна річ, що наказавши посадити її на ланцюг, Сірко навряд чи подбав про триразове харчування. У кошового і важливіші справи знайдуться. А без нього ніхто й не почухався. Та й з якого дива? Все одно покійниця. А голодною помре чи ситою… Тим паче, день пісний. Про душу думати треба, а не шлунок набивати.

— Під лавкою, торба. У ній харчі. Підкріпися. Сили нам знадобляться. Не все ж мені на руках тебе носити.

Це я так бовкнув, щоб Олеся знову дякувати не почала. Ніяковію я, особливо, коли дивляться впритул, та ще й такими очиськами.

Ніколи не вмів «правильно» спілкуватися з дівчатами. Спершу ставишся до них, як до товариша, розмовляєш, як з рівним, щось пояснюєш, намагаєшся сперечатися, а потім — зустрічаєшся з ось таким поглядом і розумієш, що все безглуздо. Перше, — вона не слухала й половини з того що ти говорив, хоча сама питання задала. Друге, — тобі вже й самому абсолютно байдуже, де істина. Тому що ось же вона, прямо перед тобою і начебто не проти...

А потім віями мах-мах, і казка закінчилася. Дівчина та ж, а в погляді: «Гей, ти чого, хлопче? Ти за кого мене маєш?» Відчуття, наче помиями облили. Бридко і соромно. Раз нарвався... другий... і перестав в очі заглядати. Слава Богу, мій ріст дозволяє відразу в декольте заглядати. Там цікавіше і сюрпризів менше.

Олеся хоч і зголодніла, їла неквапливо. Відщипувала невеликими шматочками, часто запивала, зачерпуючи долонькою з річки... ретельно пережовувала. Не помилився я, припускаючи, що в дівчини не робітничо-селянське походження. Відчувалося виховання, порода.

— Кажеш, що далі? — продовжив важливішу тему. — А ось ти, наприклад, якби сама втекла, то що б тепер робила?

— Я?.. — Олеся невпевнено знизала плечима. — Не знаю. Бігла б не оглядаючись. Якнайдалі.

— Зрозуміло, — кивнув я, не коментуючи відповідь. — А куди?

— Як це, куди? — перепитала дівчина. Перш ніж відповідати, вона виховано дожовувала і ковтала їжу. Тому в розмові раз у раз виникали невеликі паузи. Наче для обмірковування. — На північ... До людей.

— Розумно, — знову погодився я. Але на цей раз Олеся каверзу у тоні відчула.

— А що не так?

— Усе…

— Чому?!

Я навмисно втягував її в суперечку. Коли людина сердиться або обурюється, то забуває про решту. А Олесі зараз не заважало трохи відволіктися. Спогади про пережите ще наздоженуть її. Чудово пам'ятаю, як це було з молодицями зі Свиридового кутка. Одна надія, що до цього часу ми вже встигнемо надійно заховатися.

— Ну, найперше, — до найближчого містечка звідси не менше трьох сотень верст. А то і більше. Згадай, як з Перекопу добиралася. Скільки днів у дорозі провела, так жодного разу і не зустрівши людське житло? До речі, тоді ти була в чоботях, а зараз — босоніж. Тобто, йти рази в три повільніше доведеться. Ну, і друге, — козаки теж будуть нас саме в тій стороні шукати. І як швидко кінні роз'їзди піших утікачів помітять, наздоженуть і схоплять?

 Схоже, про це дівчина не замислювалася, і очі її знову підозріло заблищали.

Так, я знаю, що сльози жіночому організму корисні, вони щось там очищають і відновлюють якийсь баланс, але не зараз. Зарано ще… і на очищення теж.

— Тихо, тихо... Усе буде добре. Тому що ми зробимо навпаки. Погоня стане ловити нас в степу, а ми затамуємося в плавнях. Вони думають, що ми втікаємо стрімголов, а ми — заховаємося у них під самим носом. І будемо тихесенько сидіти доти, поки їм не набридне шукати. А набридне швидко. Можеш повірити. Ні ти, ні я не зробили нічого такого, що вимагало б кровної помсти. Прикро — так. Але це не те почуття, яке змушує людей втрачати розум і відчуття міри. Найгарячіші, може і погасають кілька днів степом, а більшість ще до вечора згадає, що у них є справи важливіші, ніж хлопця з дівкою ловити.

— Ти так говориш, немов по писаному читаєш... — здивовано сказала Олеся. — І зовні не схожий на простолюдина. Я одразу запримітила… Шляхтич?

І в який уже раз довелося потиснути плечима.

— Не знаю... Вірніше, не пам'ятаю... — і щоб уникнути подальших розпитувань, пояснив у скороченій формі. — Був поранений в голову. Втратив пам'ять.

— Бідолашний... — поспівчувала Олеся. — Важко, напевно, це? Все своє життя забути.

— Як сказати... Якщо вибирати між пам'яттю і головою, то мені пощастило. Голова залишилася на плечах. Значить, і життя при мені. Є шанс, що нове життя не гірше попереднього буде... А спогади? Хто його знає… може там таке, що краще навік забути?