Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

Розділ 24

Коли Алекс відпускає, знову відчуваю гостру потребу в його обіймах. Звісно, йому про це не скажу, тому слухняно йду поруч, поки назад повертаємось. 

Алекс йде в будівлю, щоб поговорити з директором, а я знову сідаю на лавку, а Іринка одразу розміщується поруч. Намагаюсь не думати про погане і зупинитися у цьому моменті, але зробити це не так просто. 

Я відчуваю гостру потребу побачити батька або ж Олега. Мені здається, що хресний зможе щось пояснити. Він завжди мене любив. Не хочу думати, що мені це просто здалося. 

Коли Алекс повертається, ми збираємось їхати. Прощаюсь з дітками та сідаю в автомобіль до Діани. Дорога назад здається мені дуже короткою. Я хотіла б їхати цілу вічність і не повертатися у цю жорстоку реальність. 

Тільки-но автомобіль зупиняється на подвір'ї, залишаю салон і йду до входу. Піднімаюсь сходами у кімнату і лягаю на ліжко спиною до дверей. 

Коли вони відчиняються, розумію, що прийшов Алекс. Матрац поруч прогинається, і я чекаю його наступних дій. 

– Як твоя спина? – питає тихо. 

– Добре, – шепочу. 

– Можна подивитись? 

Не розумію, чого хоче Алекс. Можливо, до нього таки почало доходити, що я йому не ворог. Шкода тільки, що сама вже не вірю: так і є. 

Я сідаю, дивлюсь на Алекса, а тоді повертаюсь до нього спиною і знімаю з себе його футболку. Накриваю груди руками й чекаю не зрозуміло чого. 

Коли відчуваю, як Алекс торкається моїх подряпин пальцями, несвідомо сіпаюсь. Це не боляче, просто неочікувано. 

– Пробач, – шепоче. 

– Усе добре, – кажу. 

– Знаю, що не добре. Ти не заслуговуєш того, що отримуєш. В першу чергу – від мене, – говорить серйозним тоном. – Цих ран завдав тобі я. Та ще більше їх під шкірою. Я ідіот. Знаю це. Настільки сильно зациклився на помсті, що не бачив очевидних речей. 

– Нічого вже не змінити, Алексе. Я – донька твого ворога. Між нами величезна прірва, – кажу і хочу встати, але несподівано він торкається моєї спини своїми губами. Цілує мої рани, а я практично не дихаю. 

– Я не відпущу тебе, синичко, – видихає. – Нікому не віддам. Що б не було далі – я буду тебе захищати. 

Мабуть, я була б на сьомому небі від щастя, якби почула ці слова в той день, коли на Алекса напали люди мого батька. Тоді я чекала на ці слова. На його підтримку. А зараз практично нічого не відчуваю. Мабуть, згасла моя віра у те, що щось можна змінити. 

– Ти маєш захищати свою сестру, – кажу стримано. – Не мене. 

– Я кохаю тебе. І знаю, що у нас є шанс бути щасливими, – впевнено заявляє. 

– А мені здається, що ні.

– Це моя вина. Це я тебе зламав… – шепоче. – Я ненавиджу себе за це. Якщо ти скажеш, як усе виправити… 

– Поцілуй мене, – прошу. 

Повертаюсь до Алекса обличчям і дивлюсь у його очі. В них більше немає холоду, тільки ніжність, але… вже надто пізно. 

Я забираю руки від грудей і торкаюсь пальчиками його шиї. Сама тягнусь за поцілунком, і Алекс одразу ж перехоплює ініціативу. Саджає мене до себе на коліна і вривається язиком до рота. 

Усе, що відбувається між нами, я повністю визнаю і підтримую. Я хочу цієї близькості. Вона нам обом необхідна, щоб хоч на трохи відпустити біль. 

Засинаю у теплих обіймах Алекса. Він пригортає мене до себе і цілує у скроню. Ми не розмовляємо. Розуміємо, що слова тут не допоможуть. Треба щось робити, якось рятувати ситуацію. Мене лякає цей глухий кут, у який ми зайшли, і я не знаю, що буде наступної миті. 

Прокидаюсь різко і спочатку не розумію, де я і що відбувається. У кімнаті темно, а Алекса поруч немає. Одягаю його футболку і йду в коридор, де горить світло. Ця тиша дуже сильно мене лякає, ще й так невчасно за вікном б'є грім, і я підстрибую від жаху. 

Босими ногами спускаюсь сходами та чую голоси, що долинають із вітальні. Йду туди та завмираю, як вкопана, на порозі. Я бачу батька з пістолетом у руках, а націлений він на Алекса. Не розумію, як батько міг сюди потрапити й чому Алекс не захистив себе. 

Відкриваю рота, щоб закричати, але саме цієї миті лунає постріл, і Алекс падає на підлогу… мертвий… 

– Ні! – кричу так, що голос зривається, а тоді розплющую очі та розумію, що це сон. Мене трясе, а тіло мокре від поту. Я не можу стримати ридання і боюсь, що це був не сон. 

Встаю з ліжка і мало не падаю на підлогу. Знаходжу футболку Алекса та одягаю її. За вікном дійсно гроза, але в кімнаті горить нічник. 

Йду в коридор і швидко біжу до сходів. Спускаюсь вниз й у вітальні нікого не знаходжу. Помічаю, що в кабінеті горить світло, тому що двері зачинені не повністю, і біжу туди. Переступаю поріг і бачу Алекса за столом. Живого та здорового. 

Стою як ідіотка і не можу стримати ридання. Схоже, я починаю божеволіти, і це лякає.

– Що з тобою? – Алекс хмуриться і швидко наближається до мене. – Що таке, синичко? 

– Я… Мені наснилося, що тато тебе вбив… – видихаю і знову заходжусь у риданнях. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍