Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

Алекс усе розуміє і міцно пригортає до себе. Він чекає, поки мої сльози закінчаться, а коли розуміє, що не буде цього, веде мене до дивана, сідає сам, а мене як маленьку дівчинку на руки до себе садить. 

Я горнусь до нього і відчуваю, як під долонею б'ється його серце. Саме це допомагає мені заспокоїтися хоч трохи. 

– Пробач, синичко. Це я тебе до цього довів, – шепоче Алекс. – Пробач. 

– Якщо з тобою чи з Діаною щось станеться, я ж не зможу… не зможу… 

– Усе буде добре. Я обіцяю тобі, – говорить впевнено. – Ти маєш бути готовою до того, що твій батько сяде. Олег також. Вони мають відповісти за свої вчинки. 

– Я розумію, – кажу. – Головне, щоб більше ніхто не постраждав. 

Алекс нічого на це не відповідає. Він продовжує пригортати мене до себе, і робить це так ніжно, наче я – фарфорова лялька, яка може розбитися будь-якої миті. 

В якийсь момент мене відпускає, і я засинаю просто на руках в Алекса. Мені здається, що тут найкраще місце. Я дуже сподіваюсь, що кошмарів більше не буде і всі залишаться живими. 

Наступного ранку прокидаюсь у ліжку одна. Схоже, Алекс приніс мене сюди, а я навіть не відчула. За вікном досі похмуро і в кімнаті якась надто пригнічена атмосфера. 

Тільки от вона залишається такою рівно до того моменту, як поріг переступає Алекс. У нього в руках таця, швидше за все, зі сніданком для мене. 

– Доброго ранку! – він погляду з мене не зводить, а я ніяковію. Сідаю і намагаюсь пригладити волосся. 

– Доброго… – хрипло кажу. – Що це? 

Алекс ставить тацю на ковдру поруч зі мною, а я дивлюсь на млинці, чай, а тоді знову на Алекса. 

– Твій сніданок, – відповідає таким тоном, наче в цьому немає нічого дивного. 

– Навіщо? Я можу піти на кухню… 

– Я думаю, що тобі треба більше відпочивати, – Алекс торкається моєї щоки теплою долонею, а я дивлюсь йому в очі. – Я готовий вбити себе за те, що довів тебе до такого стану. Я не хотів. Присягаюсь. Ти цього не заслужила. 

– Давай не будемо про погане, – зупиняю його. Я розумію, що Алекса гризе відчуття провини. Розумію, тому що зі мною те ж саме відбувається. Мій батько – вбивця. Ці слова на повторі у моїй голові. – Я поїм. Дякую. 

Поки жую млинці, Алекс сидить поруч. Здається, він буде тут, поки я не з’їм усе. 

Насправді апетиту, як такого, немає, але я готова їсти все тільки тому, що Алекс це приніс. 

– Дякую. Тепер мені треба в душ, – кажу, коли Алекс забирає тацю і ставить на тумбу. Відкидаю ковдру, хочу встати, але несподівано він піднімає мене на руки. – Що ти робиш? 

– Допоможу тобі прийняти душ. З ранами на спині треба бути обережною, – заявляє і несе мене у ванну кімнату. 

Навіть не зважаючи на те, що ми не один раз займалися коханням, мені ніяково. Особливо тоді, коли Алекс починає роздягатися. 

– Тобі допомогти? – усміхається, а я одразу хитаю головою. Знімаю футболку і першою заходжу у кабіну, а Алекс – за мною. – Повернись спиною, синичко. 

На нас починає литись вода, і Алекс обережно миє мочалкою мою спину. Я почуваюсь маленькою зляканою синичкою, тому що боюсь того, що відбувається. Боюсь і бажаю продовження. 

– Я кохаю тебе, – шепоче мені на вухо і цілує мочку. Я розвертаюсь до Алекса обличчям і торкаюсь пальчиками плечей. 

– Я теж тебе кохаю, – кажу впевнено. 

Його вуста накривають мої – і весь світ вкотре перестає існувати. Я не шкодую, що зізналася в почуттях. Це ж правда. Не скажу, що відпустила все, що було між нами до цього. Є моменти, які важко забути, але мені здається, що не варто до них повертатися. Наше життя і так дуже коротке. Ніхто не знає, що чекає наступної миті. А що, коли у мене більше не буде змоги сказати про свої почуття? Краще сказати про них зараз, ніж шкодувати потім усе життя… що не сказала…