Ксандер Демір - Морок, у якому тону , Ксандер Демір

Давид

Вранці до нас з сином в кімнату постукала Даша. Навіть не знаю, як я так догадався, що це була саме вона. Схоже, що ми справді знаємо одне одного краще за будь-кого. Навіть якісь такі маленькі дрібнички, як стукіт, ходьба, чи просто вираз обличчя – вже говорило, який в кого настрій. Двері до кімнати я не зачинив, тому дівчина спокійно увійшла до середини, сідаючи поруч зі мною на ліжко. Саша все ще спав міцним, гарним сном. Іноді я прокидався уночі, бо не міг зрозуміти, чи це не спить він, чи просто лунатиме. Але, як і думав, виявилось, що він любить помарити. Я ж тим часом не спав вже декілька годин. Вирішив дістати з полиці, що були поруч із ліжком, дитячі альбоми. Не знаю чому, проте думки про батька не покидали мою голову всю ніч. Всі ті питання, які я мав до нього, я намагався знайти відповідь на дитячих фото. Бабуся часто любила фотографувати мене, брата та сестру в дитинстві. Бігала за нами, немов би папараці. Постійно з камерою, постійно фільмувала усе. Це не могло не бісити, проте згадуючи це все зараз, гортаючи ці альбоми з фотокартками, я розумію, як це, коли ти маєш ці фото, коли бачиш, як бабуся бере ці альбоми на свята чи у звичайний день і просто гортає їх, сидячи на своєму улюбленому кріслі-гойдалці.

–Доброго ранку. – Даша нагнулась до мене, залишаючи свій прекрасний поцілунок в мене на щоці. – Як тобі спалось?

–Без тебе сумно, але Саша забавляв мене своїм говорінням уві сні. – я посміхнувся, кидаючи короткий погляд на малого, що смачно сопів.

–Знову марив? – Даша тихенько посміялась, прикриваючись рукою. – Він з дитинства такий. Тільки не розумію звідки це в нього.

–Я теж часто марив у дитинстві. Проте переріс це з часом. – сказав, знизуючи плечима.

–Ти розглядаєш свої дитячі фото? – дівчина заглянула в альбом, що був в моїх руках, та посміхнулась. Я побачив зацікавленість в її очах, тому трішки відвинувся, аби вона лягла поруч. Я передав їй в руки альбом, щоб зручніше обійняти її. Вона лежала у мене на плечі, гортати фотокартки.

–Шукаю відповіді на свої питання. – тихенько сказав я.

–Думки про батька не покидали тебе? – Даша перевела погляд на мене, вдивляючись мені пильно у вічі. Зараз вона виглядала, немов маленька дівчинка, що слухає казки. На ній зовсім не було макіяжу, а одягнута була у свою улюблену блакитно-морську піжаму. Вона не часто її одягала, лише тільки, коли ми були не одні в дома. Як зараз. Від дівчини також пахло ароматом півоній, все через її улюблений гель для душу. А ще запахом доглядової косметики. Хоч я ненавидів цей медичний відтінок, проте її косметика була дуже смачною та ароматною.

–Як ти дізналась? – я продовжував перебирати її волосся, розглядаючи всю Дашу.

–Це було не складно. Ти завжди думаєш всю ніч про те, що тобі скажуть. – вона швидко посміхнулась і знов продовжила дивитися альбом. – Ти виглядаєш на цій фотографії дуже веселим.

Я заглянув у альбом, аби зрозуміти про яку із цих сотень фото вона говорить. Це була фотокартка, якщо не помиляюсь, з дня народження Лізи. Тоді ще була якась костюмована вечірка в стилі її улюбленого мультфільму. Я був одягнутий в якийсь смішний костюм, неначе клоун, а Еміль, який стояв поруч був в костюмі тигра. Саму іменинницю, яка була бджілкою, на руках тримав Рустам, який також був у костюмі ведмедя. Він щиро посміхався, підкидуючи доньку. Якби я не знав, як склались наші долі зараз, подумав би що це дуже щаслива сімейка, яка любить та цінить кожного члена родини. Схоже, тільки на цьому фото, я побачив батька щирим.

–Рустам такий смішний. – Даша посміхнулась і кинула погляд на мене.

–Його Ліза заставила одягтись так. Ну й Ірина Михайлівна. – я також посміхнувся, згадуючи ці моменти.

–Ірина Михайлівна це хто? – дівчина підняла брови, все ще дивлячись на мене.

–Мама Еміля та Лізи. Друга жінка мого батька.

–Чому її немає з нами в цьому будинку?

–На жаль, вона померла пару років тому. У неї була четверта стадія раку.. Вона була дуже доброю і люблячою. Я любив цю жінку, вона дуже старалась замінити мені маму.

–Я ще так багато чого не знаю про тебе. – Даша закрила альбом і повернулась до мене, схиляючи свою голову мені на груди.

–Ти знаєш про мене все. – я поцілував її в лоба, притискаючи до себе ближче. Вона знову посміхнулась.

–Можливо і не все, проте більше, ніж будь-хто. – вона клацнула мені по носі, тихенько сміючись. Вона просто обожнювала це робити, коли жартує наді мною. – Які плани на сьогодні?

–Я пообіцяв Сашкові, що купимо йому новий набір іграшок, тому гадаю, що потрібно виїхати в місто. Ти з нами?

–Авжеж! – легенько стукнула мене по руці. – Чи ти хотів мене кинути тут?

–Я ніколи в житті тебе не кину! – я знову притиснув дівчину до себе, аби поцілувати її, проте цього разу в губи.

Незабаром Саша прокинувся і ми нарешті могли спуститись донизу поснідати, перед цим привівши себе в порядок та переодягнутись. Сьогодні я знову зупинився на світлих брюках та сіре поло. Добре, що погода в Стамбулі хоч трохи тепліша, ніж в Києві. І я можу продовжити носити свої улюблені сорочки.

Коли ми спустились на перший поверх, бабуся готувала щось смачненьке на кухні, а поруч бігала Ліза і щось в неї просила. Схоже, що вона знову хоче облизати ложку, якою бабуся тільки що мазала крем на пиріг.

-Лізо, ти вже доросла. Тікай! – обурилась бабуся, паралельно не стримуючи свій сміх.

-Ну прошу, ну, будь ласка. – продовжувала вмовляти сестра.

-Що тут робиться? – запитав я, як тільки-но ми перетнули поріг до кухні. –Доброго ранку всім!

-О, доброго ранку вам. Ліза причепилась до мене через цю ложку, і я тепер не можу її відігнати від себе. – сказала бабуся, піднімаючи ложку догори.

-Я всього лише обожнюю цей крем, тому хочу його спробувати. – пояснила Ліза, знизуючи плечима.

-Добре! Добре! Тримай вже свою ложку! – бабуся нарешті здалась та віддала і ложку, і тарілку з-під крему сестрі. Її радощам не було меж. Ми ледве не оглохли від її писку.

-Дякую!!! – закричала сестра і побігла до іншої кімнати. Ми посміялись з неї, та сіли за барну стійку, що була приєднана до інших тумб.

-Як вам спалось, мої любі? – запитала бабуся, повертаючись до нас.

-Дякую, все було дуже добре. – сказала Даша, схиляючись підборіддям на руки.

-А тобі, маленький? – звернулась до Саші, що ледве не засинав за столом. Як він може хотіти все ще спати?

-Дякую. Я теж гарно спав, Nene (тур. Бабуся). – я повернувся до сина і той посміхнувся.

-Це ти його так навчила? – запитав я, переводячи погляд на бабусю.

-Так, я. Він і сам не проти трішки повчити турецьку. – старенька посміхнулась, гордо піднімаючи носа.

-Ти справді хочеш вивчити турецьку? – запитала Даша до сина.

-Так, чому б ні? Ти і тато знаєте її, я теж хочу знати. Я хочу вільно спілкуватись з родичами турецькою, коли буду їздити сюди. – хлопець також гордо підняв носа, сміючись з бабусі.

-Я не проти, якщо ти цього хочеш, я можу знайти тобі гарних репетиторів, чи вчити тебе самостійно з мамою. – запропонував я.

-За період, поки ви тут, я буду його навчати! – перебила бабуся, знову повертаючись до нас лицем.

-Гаразд. Нема питань. – я посміхнувся, піднявши руки догори, немов здаюсь.

Поснідавши смачними бабусиними пирогами, ми нарешті вирушили до міста. Сьогодні план був такий: спочатку поїхати до торгового та купити малому обіцяні іграшки, і придбати подарунки для близьких. Потім погуляти містом, якщо не замерзнемо, то пройтися набережною, а вже на кінець, заїхати до магазину та купити продуктів на завтра. Все ж таки, новий рік на носі.

Тому справившись з першими двома пунктами, я відправив Дашу та сина погратись на майданчику, що був в торговому центрі. А сам побіг купувати подарунок для коханої. Я одразу ж знав, що хочу подарувати їй браслет та ланцюжок. Нещодавно, вона хизувалась, що купила нову сукню на новий рік, тому маючи фото дівчини в цій сукні, я міг гарно підібрати їй прикраси. Тому, незадовго надіслав до ювелірної, де працює племінник мого дідуся, приблизний макет того, чого я хочу, він зробив мені авторські прикраси по моєму ескізу. Добре, що навчання на архітектора принесло за собою ще невеличкі навики в малюванні. Хоч, я і не був художником, але легенький макет міг зробити. Тому швидко забравши свій подарунок, я побіг до рідних, які все ще бавились на дитячому майданчику.

-Ну і куди ти бігав? – запитала Даша, як тільки я підійшов до них ближче. Добре, що я мав гарні кишені в джинсах, аби вона не побачила мій подарунок. До того ж пальто все перекривало.

-Да так.. Згадав, що знайомий працює поруч, вирішив збігати до нього, привітатись. – я посміхнувся, намагаючись не показувати, що брешу. Ну а що не зробиш, аби був сюрприз? Потрібно йти і на такі дії.

-Ну, гаразд. – вона хитро посміхнулась і повернулась до сина, який все ще грався на одній із гірок. –Пішли давай, скелелаз.

Виконавши усі пункти на сьогодні, ми повернулись додому майже без сил. Прогулянка біля моря і «впіймай мене» Саші ще більше вибивали мене із сил. Старий вже, що поробиш?

Зайшовши назад до будинку, нас знову зустріла бабуся, забираючи у нас сина. Схоже, поки ми в Стамбулі, бачити сина я буду лише, коли він спить. Проте, це не дуже засмучувало. Я радий, що бабуся сяє, коли проводить час з малим. І малому також це приносить неабияку радість. Вже турецьку вчить. Скоро буде краще мене розмовляти нею.