Патрік Несс - Ніж, якого не відпустиш

— А знаєш, шо треба робити з жінками, Тодде? — каже він, присідаючи поблище до мене. — Брати шлюх і вбивати порядних.

Він нахиляється ще блище. Я бачу жалюгідні волоски на його верхній губі, навіть піддощем вони не потемніли. Він лише на два роки старший за мене. На два роки більший.

Змiя? думає кінь.

Я повільно кладу свої руки на землю.

Я трохи втискаюся в багно.

— Коли я тебе зв’яжу, — каже він, перетворюючи голос на шепочучу загрозу, — то знайду твою маленьку подружку і скажу тобі, з яких вона була.

І отут я стрибаю.

Я відштовхуюся руками і сильно кидаюся вперед ногами, мітячи прямо в його лице. Маківка моєї голови б’є його в ніс, ніс хрустить і він падає назад, а я падаю прямо на нього зверху. Я сильно б’ю його в лице обома кулаками, а він ще задуже здивований аби відреагувати, а тоді я б’ю коліном у його чоловіче місце між ногами.

Він скручується як жук і починає тихо, злосно скавчати, а я відкочуюся з нього назад до свого ножа, піднімаю його і піднімаюсь на ноги, і відкидаю зброю геть, і стрибаю наперед коня і кричу «Змія! Змія!» , і вимахую руками, такшо кінь відразуж вірить і повертається і біжить назад по дорозі, без вершника, через дощ, і налякано скиглить.

Я розвертаюся і БАМ! пан Прентіссмолоччий б’є мене в переніся своїм кулаком, але я не падаю, і він кричить «Ах ти гівна шма…» і я замахуюся рукою з ножем, і він відскакує, і я знову махаю ножем, мої очі заливає вода, як від удару так і від дощу, і він відходить від мене, шукає свою зброю і трохи кульгає, і бачить зброю в болоті, і повертається цілим тілом аби її підняти, і я взагалі не думаю, я стрибаю на нього збиваю його з ніг, а він б’є мене своїм ліктем, але я не падаю, і мій Шум волає, і його Шум волає.

І я навіть не знаю, як так вийшло, але я сижу зверху на ньому і впираю ножа йому під бороду.

Ми обоє перестаємо боротися.

— Чого ви за нами женетесь? — кричу я йому в лице. — Чого ви за нами женетесь?

І от він, і от його дурацька жалюгідна безвуса посмішка.

Я знову б’ю його коліном межи ноги.

Він знову стогне і плює на мене, але в мене дотепер ніж, який тепер зробив маленьку ранку.

— Тебе хоче зловити мій батько, — нарешті каже він.

— Чому? — питаю я. — Чому він нас хоче зловити?

— Нас? — він здивовано дивиться на мене. — Ніяких, бляха, нас. Він хоче лише тебе.

Я не можу в це повірити.

— Шо? — кажу я. — Чого?

Але він не відповідає. Він дивиться в мій Шум. Він дивиться і шукає.

— Ей! — кажу я, б’ючи його по лиці зворотом долоні. — Ей! Я запитав тебе питаня!

Але посмішка вернулась. Я в це, бляха, не вірю, але вона вернулась.

— Знаєш, як мій батько завжди казав, Тодде Г’юїтте? — щириться до мене він. — Він казав, шо ніж не сильніший за людину, котра його тримає.

— Заткайся, — кажу я.

— Ти боєць, не можу не визнати, — дотепер посміхається, дотепер трохи кровить зпід бороди. — Але ти не вбивця.

— Заткайся! — кричу я, але знаю, шо він бачив то в мому Шумі, шо я точно ці слова чув від Аарона.

— О, так? — каже він. — І шо ж ти зробиш? Уб’єш мене?

— ТАК, — кричу я, — я тебе ВБ’Ю!

Він просто злизує пару дощових капель з губів і посміхається. Я притиснув його до землі, поставив йому ножа під бороду, а він сміється.

 — ПЕРЕСТАНЬ! — кричу я і заношу ножа.

Він далі сміється, а тоді дивиться на мене і каже…

Він каже…

Він каже це…

— Хочеш почути, як Бен і Кілліан благали милосердя, першніж я вистрілив їм межи очі?

І мій Шум стає червонющим.

І я стискаю ножа, аби вдарити його.

І я збираюся його вбити.

Я збираюся його вбити.

І…

І…

І…

І просто посеред замаху…

Якраз коли я починаю опускати ножа…

Якраз у момент, коли в мене є влада робити все, шо я захочу…

Я вагаюся…

Знову…

Я вагаюся…

Лише на секунду…

Але шоб мені…

Шоб мені нині й повсякчас…

Бо за ту секунду він піднімає ноги, скидає мене зсебе і ліктем придавлює горло. Я нахиляюся, задихаюся і тільки відчуваю, як його рука забирає ножа з моєї.

Як цукерку в дитини.

— А тепер, Тодде, — каже він, стоячи наді мною, — давай я тобі покажу, як його тримати.

24. Смерть нікчемного боягуза

Я це заслужив. Я всьо зробив погано. Я це заслужив. Якби я зміг забрати ножа, то вбив би себе ним. Тільки шо я завеликий боягуз аби зробити навіть це.

— Оце-то гарна штука, Тодде Г’юїтте, — каже пан Прентіссмолоччий, оглядаючи мого ножа.

Я стою на колінах, коліна в багні, рука на горлі, я дотепер пробую перевести диханя.

— Ти вже був виграв у бою, але просто взяв і перепаскудив усе, — він проводить пальцем по лезу. — Та ти ж тупий як пропка.

— Давай, просто закінчуй, — я бурмочу в багно.

— Шошо ти сказав? — каже пан Прентіссмолоччий, і посміхається мені, а його Шум яскравий.

— Давай, ЗАКІНЧУЙ! — кричу я на нього.

— Ой, та я тебе не буду вбивати, — каже він, а його очі спалахують. — Мій тато відцього не сильно зрадівби, нє?

Він підходить до мене і тримає ніж біля мого лиця. Він запихає його кінчик мені до носа, такшо мені приходиться відводити голову все дальше і дальше.

— Але ножем і так можна багатошо зробити, — каже він, — і не вбиваючи чоловіка.

Я навіть більше не розглядаюся в пошуках втечі.

Я дивлюся просто в його очі, живі і бадьорі, готові перемогти, його Шум такий самий, картинки його в Дальньому Куті, картинки з моєї ферми, картинки як я стою перед ним на колінах.

А в мому Шумі нема нічого крім ями, повної моєї тупості, нікчемності і ненависті.

Вибач, Бене.

Вибач мені, вибач.

— Але потім, — каже він, — ти й не чоловік, нє? — він стишує свій голос. — І ніколи не станеш.

Він рухає ножем у руці, повертаючи лезо до моєї щоки.

Я закриваю очі.

І я відчуваю хвилю тишини, яка накочує на мене ззаду.

Мої очі різко відкриваються.

— Нє, ну ви тільки гляньте, — каже пан Прентіссмолоччий, дивлячись понад моєю головою. Моя спина повернута до густішого лісу напроти ріки і я відчуваю тишину Віоли, котра стоїть там так чітко, ніби я її бачу.

— Біжи! — кричу я, не оглядаючись. — Забирайся звіцци!

Вона не звертає уваги.

— Відійди, — вона каже це пану Прентіссумолоччому. — Попереджаю.

— Ти попережаєш мене? — каже він, показуючи на себе ножем, на його лице вертається посмішка.

Тоді він трошки відстрибує, коли шось б’є його в груди і там застрягає. Схоже на жмуток маленьких дротів з пластиковою булькою на кінці. Пан Прентіссмолоччий просовує ножа під ту штуку і пробує відколупати, але вона тримається. Він дивиться на Віолу і либиться.

— Шо б то не було, сестричко, — каже він, — воно не працює.

А тоді БУМВЖАХ!!

Великий вибух