Жан-Крістоф Гранже - Багряні ріки

Крозьє мовчав, либонь, намагаючись опанувати себе. Коли він заговорив, голос його звучав рівно:

— Каріме, за весь час, що я тут працюю, зі мною ще ніколи ніхто так не розмовляв. Зараз я хочу почути про це «твоє» розслідування. Негайно. Інакше я оголошую тебе в розшук.

Комісарів тон натякав, що час на суперечки минув. Карім кількома словами доповів начальникові про результати свого розслідування. Він розказав історію двох утікачок, Фаб’єнн і Жюдіт Еро. Розповів про їхній божевільний шлях, про те, як мати змінила доньці ім’я і стать, про автокатастрофу, що забрала життя дівчинки.

— Цілий роман, — підсумував спантеличено Крозьє.

— Смерть — це завжди роман, комісаре.

— Еге ж… Хай там як, я не бачу зв’язку між твоєю історією і подіями минулої ночі…

— Ось, що я думаю, комісаре: Фаб’єнн Еро не була божевільна. Її справді переслідували якісь люди. І я гадаю, що ці самі люди минулої ночі повернулися до Сарзака.

— Навіщо?

Карім набрав якомога більше повітря.

— Я гадаю, вони хотіли щось перевірити. Щось, що вони вже знали, але в чому якісь раптові події, що сталися в іншому місці, змусили їх засумніватися.

— І де ти збираєшся їх шукати? І найголовніше — хто ці люди?

— Не маю жодної гадки. Але я переконаний: демони повернулися, комісаре.

— Це все лише домисли.

— Може бути, але факти такі: до школи імені Жана Жореса вдерлися, а гробівець Жюда Ітеро зневажили. А тепер комісаре, коли ваша ласка, назвіть мені ім’я власника машини й місто. Чи не Ґернон часом? Мені здається, що ключ до цієї кошмарної таємниці лежить там…

— Записуй. Ім’я: Філіпп Серті. Адреса: вулиця Моріса Блаша, будинок 7.

— А місто? — Карімів голос тремтів. — Яке місто, комісаре? Ґернон?

Крозьє відповів не відразу.

— Так, Ґернон. Не знаю, яким дивом ти до цього добувся, але, чорт забирай, Каріме, ти справді йдеш найгарячішим слідом.

VII

36

Спортсмени на фотографіях німецької режисерки раптом ожили.

Атлети з виголеними скронями бігли стадіоном передвоєнного Берліна. Легкі. Сильні. Урочисті. Їхній біг став уривчастим, немов у старому миготливому фільмі на зернистій плівці, посмугованій і поцяткованій, як надгробна плита. Він бачив, як ці люди біжать. Чув тупіт ніг по біговій доріжці. Відчував хрипке дихання, що не потрапляло в лад із ритмом їхнього бігу.

Незабаром, однак, щось у цій картині почало його бентежити. Обличчя спортсменів здавалися надто похмурими, надто напруженими. Надбрівні дуги були надто вигнуті, надто випиналися вперед. Що ж ховалося за цими поглядами? Із трибун стадіону неслося істеричне ревіння, і раптом виявилося, що атлети мають порожні очниці з видертими очима. Утім, це не заважало їм ні бачити, ні навіть бігти. Навпаки, у глибині цих зяючих отворів щось наче ворушилося… чулося ляскання язиків… блимали якісь дикі вогники…

Ньєман прокинувся, весь у холодному поті. Біле світло, що лилося з екрана комп’ютера, сліпило очі, наче лампа слідчого під час допиту. Поліціянт випростався, утягнув голову в комір і крадькома роззирнувся довкола: здається, ніхто не помітив, що він задрімав і що зі сну його вирвав страх, який прибрав форми світлин, що висіли вдома у Софі Кайюа. Кадрів із фільму тої нацистської режисерки, ім’я якої він не запам’ятав.

Дев’ята тридцять на годиннику.

Ньєман проспав лише сорок п’ять хвилин. Повернувшись зі складу Філіппа Серті, він негайно надіслав свої знахідки (зошит, шматочки металевої сітки й білий порошок) ґренобльському експертові Патріку Астьє через Марка Коста, який досі чекав у лікарні на труп із льодовика.

Опісля Ньєман вирушив сюди, до університетської бібліотеки, щоб провести пошук за ключовими словами «багряні ріки». Спершу він переглянув географічні мапи, шукаючи річкову мережу з такою назвою. Потім звернувся до бібліотечного списку, сподіваючись натрапити на книжку, каталог чи документ, що містив би це словосполучення. Але нічого не знайшов і зненацька заснув просто перед екраном комп’ютера. Близько сорока годин без сну й напнуті до краю нерви дали себе знати — він похилився на стіл, наче лялька, якій обтяли мотузочки.

Комісар знову скинув поглядом на простору читальну залу. За столами в засклених кабінках далі пріли кільканадцять поліціянтів у цивільному, вишукуючи в книжках згадки про зло, чистоту або очі… Двоє з них складали список студентів, що часто брали ці, так би мовити, підозріливі книжки. Ще один читав дисертацію Ремі Кайюа.

Ньєман, одначе, не вірив більше в «літературний» слід, так само, як і ці поліціянти, що чекали на свою зміну. Дві години тому всім стало відомо, що, зважаючи на незначні результати роботи, які продемонструвала команда Ньємана, Барна й Вермона, керівництво розслідуванням переходить до кримінальної поліції Ґренобля.

І справді: дарма що кількість залучених людей невпинно зростала, розслідування не просунулося ні на крок. На допомогу бригадам капітана Вермона, що прочісували місцевість довкола гори Пуант-дю-Мюре й західні схили гори Бельдонн, прибули три сотні солдатів із військової бази в Романі-на-Ізері. Вони приїхали на вантажівках коло сьомої вечора й одразу ж узялися до нічних пошуків під командуванням Вермона. Крім солдатів, капітан також отримав до свого розпорядження дві роти спецпризначенців із Валанса.

Уже було досліджено понад триста гектарів, але на цю мить методичні пошуки нічого не дали. І не дадуть — Ньєман знав це. Якби вбивця лишив якісь сліди, їх би вже мали знайти. А проте комісар далі тримав постійний радіозв’язок із Вермоном і навіть сам позначив на мапі точки, ключові для слідства: місця, де знайшли перший і другий трупи, головний корпус університету, склад Серті, усі гірські пристановища…

Дорожний контроль було також посилено. Кількість блок-постів збільшилася з восьми до двадцяти чотирьох. Тепер контроль покривав величезну площу довкола Ґернона. Усі навколишні міста й села, усі в’їзди й виїзди, усі національні й департаментські дороги були перекриті.

Паперова діяльність, за яку відповідав Барн, також кипіла. Інформацію збирали далі, факси не переставали надходити: свідчення, відповіді на анкети, пояснення спеціалістів… До навколишніх лижних курортів відправляли запити. Розсилали повідомлення й циркуляри, а телефонну станцію жандармерії обладнали кількома новими телефаксами.

По обіді поліціянти почали провадити бесіди з усіма, хто останніми тижнями контактував із першою жертвою. Інша група допитувала найдосвідченіших місцевих альпіністів, насамперед тих, хто вже бував на Валлернському льодовику. Розмовляли також і з «відлюдьками», які жили не в самому Ґерноні, а в гірських селах на схилах хребта, що оточував університетське містечко. Приміщення жандармерії гуділо, наче вулик.

Ще одна група, цього разу з команди Вермона, відтворювала по